Головна Новини Державні закупівлі Звернення громадян Запобігання проявам корупції Доступ до публічної інформації Правова допомога

Європейська інтеграція України

 

Президент України зустрівся з Високим представником ЄС із закордонних справ та безпекової політики

22 вересня 2020 року - 15:50

 

Президент України зустрівся з Високим представником ЄС із закордонних справ та безпекової політики

 

Президент України Володимир Зеленський зустрівся з Високим представником Європейського Союзу із закордонних справ та безпекової політики Жозепом Боррелем у межах першого візиту в Україну глави дипломатії ЄС.

Володимир Зеленський подякував представнику ЄС за візит попри пандемію коронавірусу.

 

Ключова увага під час зустрічі була приділена питанням мирного врегулювання на сході України та ситуації в тимчасово окупованому Криму.

 

Високого представника ЄС було поінформовано про безпекову ситуацію на Донбасі та перебіг виконання домовленостей, досягнутих під час Паризького саміту в Нормандському форматі.

Глава держави подякував Жозепу Боррелю за незмінну підтримку з боку Євросоюзу суверенітету й територіальної цілісності України.

Володимир Зеленський зауважив, що під час поїздки представників ЄС на Донбас, запланованої цього тижня, європейські посадовці зможуть на власні очі побачити, як дотримується режим «тиші», у яких умовах несуть службу українські військові тощо.

Президент наголосив на критичній важливості збереження тематики деокупації Криму у фокусі уваги ООН та ЄС. Також порушувалося питання створення переговорного майданчика для деокупації Кримського півострова.

 

«Для нас ключове питання, щоб з’явився постійно діючий майданчик, на якому піднімаються перш за все гуманітарні питання, питання прав людей, питання українців на території тимчасово окупованого Криму, загалом питання повернення нашої окупованої території», – заявив Глава держави.

 

Володимир Зеленський і Жозеп Боррель також обговорили підготовку до 22-го Саміту Україна – Європейський Союз, який відбудеться 1 жовтня в Брюсселі. Президент висловив сподівання, що Спільна заява, яка буде ухвалена за результатами Саміту, належно відображатиме рівень амбіцій сторін щодо подальшого поглиблення стратегічного партнерства та економічної інтеграції між Україною та ЄС.

Високий представник Євросоюзу із закордонних справ та безпекової політики запевнив Президента, що ЄС і надалі стоїть на позиції підтримки нашої держави.

«Європейський Союз є найбільшим, найпотужнішим і найнадійнішим партнером України. Ми підтримуємо Україну в плані економічної інтеграції, але також ми підтримуємо суверенітет і територіальну цілісність України. Особливо хочу наголосити на тому, що ми надаємо всіляку потужну підтримку реформам, які впроваджуються», – сказав Жозеп Боррель.

 

Свідченням такої підтримки він назвав і візит представників Євросоюзу на Донбас.

 

Високий представник ЄС також наголосив, що Європейський Союз ніколи не визнає анексію Криму та не відступить з цієї позиції.

Сторони детально обговорили перебіг реформ в Україні, зокрема Жозеп Боррель привітав лідерство Володимира Зеленського у просуванні таких реформ, як земельна, реформа банківського та небанківського фінансових секторів, боротьба з корупцією та зменшення впливу олігархів.

Президент також поінформував про підготовку судової реформи й запевнив у тому, що нинішня українська влада якнайбільше зацікавлена у побудові незалежної антикорупційної структури та правоохоронної системи задля демократичного розвитку України.

 

Підтримка ваших держав та ЄС є важливою для України – Президент на зустрічі з послами країн G7 та Євросоюзу

24 Вересня 2020

Тема: Події

 

 

У Миколаєві Президент України Володимир Зеленський зустрівся з послами країн «Великої сімки» та Європейського Союзу, акредитованими в Україні.

 

Глава держави зазначив, що хоч його особиста зустріч з представниками країн G7 та європейських інституцій була в березні, Офіс Президента підтримував постійний діалог з усіх питань.

 

«Підтримка з боку ваших держав та ЄС є для України ключовою. Тому хочу постійно підтримувати цей діалог, щоб почути вас та поділитися своїм баченням політичного життя та стратегії подальших перетворень у країні», – сказав Володимир Зеленський.

 

Президент зазначив, що радий цій зустрічі під час навчань «Об'єднані зусилля – 2020», які він вважає важливими у контексті того, що Україна отримала статус партнера НАТО з розширеними можливостями.

 

Президент поінформував учасників зустрічі про стан і перспективи реалізації ключових реформ, ситуацію навколо антикорупційних органів, НБУ, про підготовку до проведення місцевих виборів.

 

Глава держави запевнив у незмінності курсу країни.

 

«Європейський вибір є незмінним для нашої держави. Саме він формує порядок денний політичних та економічних перетворень в Україні», – констатував він.

 

Щодо економічних перспектив країни Президент акцентував, що влада прагне закласти підґрунтя для сталого динамічного розвитку України, створення робочих місць, модернізації інфраструктури, відновлення промислово-виробничої бази, залучення інвестицій.

 

«Наразі зусилля уряду та Верховної Ради спрямовані на підтримку економіки в період кризи, залучення інвестицій та модернізацію тих галузей промисловості, у яких Україна зберігає потенціал. Ми зацікавлені в іноземних інвестиціях і працюємо над створенням комфортних умов для роботи інвесторів. Мій пріоритет – системне поліпшення інвестиційного клімату», – наголосив Володимир Зеленський.

 

Глава держави також зазначив, що стоїть на позиції збереження незалежності Національного банку України та приділяє увагу продовженню реформування банківського сектору.

 

Не менш важливою Президент назвав і незалежність антикорупційних органів. Він запевнив, що його позиція – всі процедури відбору членів конкурсних комісій та конкурси на посади очільників антикорупційних органів, зокрема таких як САП та НАБУ, мають відбуватися згідно з установленою законом процедурою, прозоро та під громадським контролем.

 

«Як гарант Конституції готовий усіляко захищати й забезпечувати незалежність і прозорість роботи САП, НАБУ, ВАКС. Водночас вимагатиму забезпечення права українських громадян бачити дієву роботу цих органів», – заявив Володимир Зеленський.

 

Про це повідомляє офіційне інтернет-представництво Президента України.

 ЄВРОПеЙСЬКІ цІННОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗБУДОВУ КРАЇН МОЛОДОЇ ДеМОКРАТІЇ

Аналізуються теоретичні, політико-правові та світог- лядні засади демократії, складові впливу європейських демократичних цінностей на становлення та розвиток громадянського суспільства як у країнах Західної, так і Східної Європи. Ключові слова: демократія, цінності, права і свободи громадян, взаємодія, соціально-політичні інститути, Єв- ропейська конвенція щодо захисту прав людини, грома- дянське суспільство.

В історії розвитку європейського континенту час від часу постають актуальними європейські цін- ності у якості засад державотворення. Так, до них як аксіологічних принципів була прикута увага у переломні періоди поступу країн Європи ще від часів Великої Французької революції і потрясінь се- редини ХІХ століття, так і у ХХ та на початку ХХІ століть. Історично цінності постають частиною загаль- ного європейського цивілізаційного надбання, до якого входять настанови раннього християнства, античності, епохи Відродження і європейських бур- жуазно-демократичних революцій, а нині й досвід самої європейської інтеграції. Нині на зламі століть вони багато в чому подібні до цінностей американ- ської мрії, їм не чужі соціальні гасла соціалізму та періоду подолання «холодної війни» в Європі. Вод- ночас, певно, що ці цінності є духовним мірилом, що вбирає уявлення про добро і зло, справедливість і несправедливість, допустиме і недопустиме у практиці взаємовідносин, але вони самі ще не фор- мують будь-яких суспільних відносин. Цінності за- лишаються здебільшого уявленнями, образами чи анти образами значущості таких відносин, які вко- рінюються у побуті та практиці суспільного життя. Зазначу, що феномен демократії постає в якості ЄВРОПеЙСЬКІ цІННОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗБУДОВУ КРАЇН МОЛОДОЇ ДеМОКРАТІЇ УДК 327:94 КУДРЯЧЕНКО А.І., доктор історичних наук, професор, директор Інституту всесвітньої історії НАН України 62 Аналізуються теоретичні, політико-правові та світог- лядні засади демократії, складові впливу європейських демократичних цінностей на становлення та розвиток громадянського суспільства як у країнах Західної, так і Східної Європи. Ключові слова: демократія, цінності, права і свободи громадян, взаємодія, соціально-політичні інститути, Єв- ропейська конвенція щодо захисту прав людини, грома- дянське суспільство. В історії розвитку європейського континенту час від часу постають актуальними європейські цін- ності у якості засад державотворення. Так, до них як аксіологічних принципів була прикута увага у переломні періоди поступу країн Європи ще від часів Великої Французької революції і потрясінь се- редини ХІХ століття, так і у ХХ та на початку ХХІ століть. Історично цінності постають частиною загаль- ного європейського цивілізаційного надбання, до якого входять настанови раннього християнства, античності, епохи Відродження і європейських бур- жуазно-демократичних революцій, а нині й досвід самої європейської інтеграції. Нині на зламі століть вони багато в чому подібні до цінностей американ- ської мрії, їм не чужі соціальні гасла соціалізму та періоду подолання «холодної війни» в Європі. Вод- ночас, певно, що ці цінності є духовним мірилом, що вбирає уявлення про добро і зло, справедливість і несправедливість, допустиме і недопустиме у практиці взаємовідносин, але вони самі ще не фор- мують будь-яких суспільних відносин. Цінності за- лишаються здебільшого уявленнями, образами чи анти образами значущості таких відносин, які вко- рінюються у побуті та практиці суспільного життя. Зазначу, що феномен демократії постає в якості ЄВРОПеЙСЬКІ цІННОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗБУДОВУ КРАЇН МОЛОДОЇ ДеМОКРАТІЇ УДК 327:94 КУДРЯЧЕНКО А.І., доктор історичних наук, професор, директор Інституту всесвітньої історії НАН України вельми важливих ціннісних засад державотворення, він завжди привертав і привертає до себе увагу практично кожної політично свідомої людини. В по- літико-правовій теорії у визначенні феномена демо- кратії є декілька вимірів. Вони в сукупності визначають її сутність майже повною мірою. Демо- кратія постає, по-перше, формою держави; по- друге, вона є формою плюралістичної організації громадянського суспільства і висловлюючих його інтереси політичних партій, професійних спілок та інших суспільних організацій; по-третє, демократія виступає як політичний світогляд і відповідний суспільно-політичний рух. Ці визначення доповню- ються висвітленням поняття демократії як соціаль- ної і політичної цінності, як політичного процесу тощо1 . Термін “демократія” слушно використову- ється не лише для характеристики певної форми держави, але і для визначення устрою будь-якої ор- ганізації, в тому числі й міждержавного об’єднання де забезпечуються рівноправна участь їх членів в управлінні та прийнятті рішень. Поняття демократії формувалося історично і з розвитком людства воно постійно змінюється. Де- мократія як політичний процес та світогляд мають ціннісне навантаження і постають ознакою «люд- ського виміру». На практиці ціннісні підходи та орі- єнтації виявляються в тих оцінках, які людина застосовує до обставин, політичних подій та до самої себе. Демократія будучи політичним світогля- дом постає відображенням у свідомості громадян самого їїзмісту, насамперед ідей свободи та рівності прав. Формуючись на ґрунті суспільних відносин, демократія завжди знаходила своє теоретичне об- ґрунтування в цих ідеях і уявленнях про них. Розробку проблематики демократії у її соці- ально-ціннісному значенні започаткував німецький дослідник Ю.Хабермас у своїх роботах: «Теорія ко- мунікативної дії» та « Мораль і комунікація»2 . Ціннісні аспекти демократії розвинули інші пред- ставники західної політичної науки. Для Дж.Шум- петера демократія – це метод інституційного узгодження інтересів при прийнятті рішень для за- гального блага3 . На думку Ж.Бюрдо, демократія нині – це і філософія, і спосіб життя, і релігія, а потім як похідне від них – форма правління4 . За ба- ченням відомого італійського конституціоналіста Дж.Мараніні, демократія – кінцева мета, вища цін- ність будь-якої влади5 . Іншими словами, при всьому різноманітті відтінків змісту демократії у ціннісних настановах західної політико-правової думки демо- кратія як політична та правова цінність і світогляд- ний ідеал стала невід’ємним елементом політичної свідомості мільйонів громадян. Зазначу, що цей сут- тєвий момент не завжди враховується при аналізі функціонування інститутів західноєвропейської де- мократії, особливо у випадках, коли з поля зору ви- падають глибинні витоки «демократичного консен- сусу» у цих суспільствах, які зазнають тиску соціальних конфліктів і гострої політичної бо- ротьби. З огляду на тему, слід зауважити наступне. Фор- мування усталеної демократії в державах Західної Європи та Північної Америки мають доволі три- валу історію. Ретроспективний погляд підтверджує слушність твердження, що були різні періоди у даних країн, зокрема й відхилення від демократич- них принципів, а в окремих із них, доволі відчутні. Проте поступ держав західного ареалу, особливо останнього періоду, є показовим того, що демокра- тичні цінності все відчутніше брали гору, а розви- ток цих держав базується на цінностях свободи, прав людини і демократії. Відомо, що демократичні цінності сформувалися в епоху Просвітництва і були політично заявлені ще під час Великої Фран- цузької революції 1789 р. «Свобода» (Liberte`), «Рівність» (Egalite`), та «братерство» (Fratarnite`) стали провідними гаслами і цінностями тієї Фран- цузької революції. Певно, що сьогодні замість «бра- терства» скоріше стверджується «солідарність». Підкреслю, що шлях від проголошення даних гасел до їх реалізації в політичній практиці, був звивис- тий і доволі протяжний. Утвердження демократичних цінностей в держа- вах Західної Європи та Північної Америки набули особливої ваги та актуального звучання у період після Другої світової війни, в 1960-ті та наступні де- сятиліття. Вони були спричинені як викликами внутрішнього розвитку, так і проблематикою, що виходила із міжнародних відносин. Це були етапи, що пов’язувалися з повоєнними пошуками мирних альтернатив розвитку, з загостренням блокового протистояння,з широким студентським протестним рухом, а також з посиленням ініціатив по збере- женню навколишнього середовища тощо. За цей по- воєнний період до числа найбільших досягнень, якими пишаються держави усталеної демократії, сьогодні належать: особиста свобода громадян, сво- бода думки, рівність громадян перед законом, ідео- логічний плюралізм, структуроване громадянське суспільство, пропорційне оподаткування всіх гро- мадян, чітка ув’язка держави з конституцією та роз- винуте громадянське суспільство. Доцільним буде звернення уваги на те, що у низці конституцій західних країн у повоєнний пе- ріод були доволі чітко сформульовані основні права і свободи громадян, засади плюралістичної демо- кратії. В першу чергу, слід назвати конституції ФРН, Італії та Франції. Так, в діючій Конституції Франції прийнятій 1958 р., складовою частиною ввійшла Декларація прав людини і громадянина 63 СВІТОВИЙ ПОРЯДОК, СВІТОВА ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ НА СУЧАСНОМУ еТАПІ прийнята ще 1789 р. В ній, як відомо, у 17 статтях зафіксовані основні права і свободи людини і гро- мадянина. А це положення: ст.1 про те, що «люди народжуються й залишаються вільними і рівними в правах»; ст.2 вказує на права і невідчуженість «свободи, власності, безпеки та спротив гноб- ленню»; що «свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншому: таким чином, реаліза- ція природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом» - констатує ст.4. А у ст.13 стверджується підхід, що суспільні податки «повинні бути рівномірно розподілені поміж всіма громадянами у відповідності з їх статками»6 . То ж ці та подібні конституційні засади щодо цінностей та прав і свобод людини були і залиша- ються характерними для держав розвинутої демо- кратії. Також варто мати на увазі, що у повоєнний період демократичні засади, права і свободи грома- дян стали провідними у ряді міждержавних органі- зацій континенту. Скажімо, головні демократичні цінності містяться у Хартії прав людини Ради Єв- ропи та у Хартії основних прав людини Європей- ського Союзу7 . Дані документи вже стали своєрідним узагальненим каталогом непорушних принципів і демократичних цінностей відповідно повоєнного періоду та початку ХХІ століття. Зазначу, що пан європейські ініціативи ще в міжвоєнний період артикулювалися і були підтри- мані широкою громадськістю різних держав. Більше того, ці напрацювання та прихильність сус- пільств новим підходам стали в нагоді у наступний період. Переживши дві світові війни, держави світу засудили агресивну політику та вели пошук шляхів мирної взаємодії. В цьому контексті провідні захід- ноєвропейські лідери відмовилися від традиційних засад протистояння у міждержавних відносинах і перейнялися проблемами єднання континенту. На досягнення цієї мети налаштовували свою діяль- ність чимало організацій та об’єднань громадян відповідних країн. Однією із перших європейських новоутворених інституцій, яка стала займатися проблемами утвер- дження прав людини, питаннями зміцнення миру та співпраці держав була Рада Європи, що засно- вана 1949 р. Її створення передувало формуванню Європейського об’єднання вугілля і сталі (з якого виріс нинішній Європейський Союз). Первісно Рада Європи складалася із десяти країн-членів, а нині до її складу належать 47 держав континенту. У Статуті, прийнятому 5 травня 1949 р., були сфор- мульовані наступні завдання: «Задачею Ради Єв- ропи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і при- нципів, які є їх спільним надбанням, а також спри- яння їхньому економічному та соціальному про- гресу»8 . Це означало, що Рада Європи повинна зміцню- вати демократію, верховенство права і права лю- дини в своїх державах-членах та слугувати економічному і соціальному поступу. Крім того, Рада Європи мала сприяти розвитку та свідомості задля утвердження культурної ідентичності та роз- маїття Європи і допомагати знаходити спільні рі- шення на виклики, з якими стикалася європейська спільнота. В той же час військово-політичні пи- тання не входили до компетенції Ради Європи. Одним із головних завдань Ради Європи став за- хист прав людини, яке сформульоване у Європей- ській конвенції про захист прав людини. Ця Конвенція, до якої приєдналися усі 47 держав-чле- нів, є міжнародною гарантією захисту основних прав та свобод. Кожен громадянин, який живе в одній з країн-членів Ради Європи, спираючись на цю Конвенцію, може звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо його подання не було взяте до уваги в національній правовій системі. Проте влада та вплив Ради Європи обмежується силою її переконання. Співробітництво між держа- вами відбувається шляхом конференцій, спільних акцій, кампаній та рекомендацій. Наразі існує понад 200 конвенцій та угод, котрі є чинними лише у тих державах-членах, які їх ратифікували. Тим самим держави-члени можуть самі вирішувати, чи вони згодні з цим, чи ні, їх не можна примусити до прийняття на себе певних регулювань. Винятком є Європейська конвенція про захист прав людини, котра є певною мірою «вхідним квитком» до Ради Європи. Хто з нею не погоджується, той не може залишатися членом Ради Європи9 . З 1990 р. до Ради Європи вступили держави Східної та Південно-Східної Європи й тим самим вона стала загальноєвропейською інституцією. І з цього часу вплив і політичне значення даної інсти- туції значно виросли. Рада Європи надавала і надає підтримку колишнім державам східного блоку в по- будові демократичних структур. Зокрема, Рада Єв- ропи, її комісії проводили і проводять нині моніторинг щодо демократичності виборів, роз- витку і правового статусу засобів масової інформа- ції, формування нового законодавства, дотримання основних прав і свобод людини, становлення гро- мадянського суспільства у країнах молодої демо- кратії тощо. Часто про Раду Європи говорять як про попередній етап членства в Європейському Союзі. З правової точки зору тут не має ніякого зв’язку. Однак ще жодна держава не стала членом ЄС, якщо вона не належала до лав Ради Європи. Україна з 9 листопада 1995 р. є членом Ради Єв- 64 ВИПУСК 19 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ДОСВІД, МОДеЛІ, ТРАДИцІЇ прийнята ще 1789 р. В ній, як відомо, у 17 статтях зафіксовані основні права і свободи людини і гро- мадянина. А це положення: ст.1 про те, що «люди народжуються й залишаються вільними і рівними в правах»; ст.2 вказує на права і невідчуженість «свободи, власності, безпеки та спротив гноб- ленню»; що «свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншому: таким чином, реаліза- ція природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом» - констатує ст.4. А у ст.13 стверджується підхід, що суспільні податки «повинні бути рівномірно розподілені поміж всіма громадянами у відповідності з їх статками»6 . То ж ці та подібні конституційні засади щодо цінностей та прав і свобод людини були і залиша- ються характерними для держав розвинутої демо- кратії. Також варто мати на увазі, що у повоєнний період демократичні засади, права і свободи грома- дян стали провідними у ряді міждержавних органі- зацій континенту. Скажімо, головні демократичні цінності містяться у Хартії прав людини Ради Єв- ропи та у Хартії основних прав людини Європей- ського Союзу7 . Дані документи вже стали своєрідним узагальненим каталогом непорушних принципів і демократичних цінностей відповідно повоєнного періоду та початку ХХІ століття. Зазначу, що пан європейські ініціативи ще в міжвоєнний період артикулювалися і були підтри- мані широкою громадськістю різних держав. Більше того, ці напрацювання та прихильність сус- пільств новим підходам стали в нагоді у наступний період. Переживши дві світові війни, держави світу засудили агресивну політику та вели пошук шляхів мирної взаємодії. В цьому контексті провідні захід- ноєвропейські лідери відмовилися від традиційних засад протистояння у міждержавних відносинах і перейнялися проблемами єднання континенту. На досягнення цієї мети налаштовували свою діяль- ність чимало організацій та об’єднань громадян відповідних країн. Однією із перших європейських новоутворених інституцій, яка стала займатися проблемами утвер- дження прав людини, питаннями зміцнення миру та співпраці держав була Рада Європи, що засно- вана 1949 р. Її створення передувало формуванню Європейського об’єднання вугілля і сталі (з якого виріс нинішній Європейський Союз). Первісно Рада Європи складалася із десяти країн-членів, а нині до її складу належать 47 держав континенту. У Статуті, прийнятому 5 травня 1949 р., були сфор- мульовані наступні завдання: «Задачею Ради Єв- ропи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і при- нципів, які є їх спільним надбанням, а також спри- яння їхньому економічному та соціальному про- гресу»8 . Це означало, що Рада Європи повинна зміцню- вати демократію, верховенство права і права лю- дини в своїх державах-членах та слугувати економічному і соціальному поступу. Крім того, Рада Європи мала сприяти розвитку та свідомості задля утвердження культурної ідентичності та роз- маїття Європи і допомагати знаходити спільні рі- шення на виклики, з якими стикалася європейська спільнота. В той же час військово-політичні пи- тання не входили до компетенції Ради Європи. Одним із головних завдань Ради Європи став за- хист прав людини, яке сформульоване у Європей- ській конвенції про захист прав людини. Ця Конвенція, до якої приєдналися усі 47 держав-чле- нів, є міжнародною гарантією захисту основних прав та свобод. Кожен громадянин, який живе в одній з країн-членів Ради Європи, спираючись на цю Конвенцію, може звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо його подання не було взяте до уваги в національній правовій системі. Проте влада та вплив Ради Європи обмежується силою її переконання. Співробітництво між держа- вами відбувається шляхом конференцій, спільних акцій, кампаній та рекомендацій. Наразі існує понад 200 конвенцій та угод, котрі є чинними лише у тих державах-членах, які їх ратифікували. Тим самим держави-члени можуть самі вирішувати, чи вони згодні з цим, чи ні, їх не можна примусити до прийняття на себе певних регулювань. Винятком є Європейська конвенція про захист прав людини, котра є певною мірою «вхідним квитком» до Ради Європи. Хто з нею не погоджується, той не може залишатися членом Ради Європи9 . З 1990 р. до Ради Європи вступили держави Східної та Південно-Східної Європи й тим самим вона стала загальноєвропейською інституцією. І з цього часу вплив і політичне значення даної інсти- туції значно виросли. Рада Європи надавала і надає підтримку колишнім державам східного блоку в по- будові демократичних структур. Зокрема, Рада Єв- ропи, її комісії проводили і проводять нині моніторинг щодо демократичності виборів, роз- витку і правового статусу засобів масової інформа- ції, формування нового законодавства, дотримання основних прав і свобод людини, становлення гро- мадянського суспільства у країнах молодої демо- кратії тощо. Часто про Раду Європи говорять як про попередній етап членства в Європейському Союзі. З правової точки зору тут не має ніякого зв’язку. Однак ще жодна держава не стала членом ЄС, якщо вона не належала до лав Ради Європи. Україна з 9 листопада 1995 р. є членом Ради Єв- 64 ВИПУСК 19 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ДОСВІД, МОДеЛІ, ТРАДИцІЇ ропи й на сьогодні вона приєдналася до понад 60 договорів та конвенцій РЄ. Серед них Європейська конвенція про захист прав людини, Європейська угода в галузі культури, Рамкова угода про захист національних меншин та інші. Нині лише Білорусь, Косово та Ватикан не належать до Ради Європи10 . Слід також зазначити, що демократичні при- нципи сповідує й керується ними у політичній практиці Європейський Союз. Так, у Маастрихт- ському Договорі 1992 р. про його створення чітко зафіксовано наступне: «Союз базується на засадах свободи та демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також до верховенства права; ці засади спільно поділяють усі держави-члени». Слід наголосити, що А.Лейпгарт у слушних до- слідженнях з проблем демократії довів, що станом на середину 1980-х років з усіх держав світу лише трохи більше 20 були стабільними демократіями11 . Прискіпливий погляд та аналіз дає можливість кон- статувати, що тут має місце регіональний куль- турно-цивілізаційний феномен – це були держави ареалу Західної Європи та Північної Америки. Ви- няток складали, з деякими застереженнями, Японія, Індія та Ізраїль. Суспільно-політична практика останніх десяти- літь дає підстави стверджувати про більш менш ус- пішне поширення засад демократичного розвитку у відчутно ширших географічних межах. Так, запо- чатковані на рубежі 1990-х років трансформаційні зрушення у країнах Східної Європи стали своєрід- ним тріумфом демократії на континентальному об- ширі, де доволі потужно стали стверджуватися (західно) європейські демократичні цінності. Водночас, у період пост біполярного поступу Європи в міжнародних відносинах держав конти- ненту вельми відчутно стали звучати європейські цінності, а їх сповідування та дотримання ставало для багатьох політиків та державо творців як впро- вадження свого роду універсального морального імперативу. Особливе значення набували дані цін- ності для країн, які стали на шлях радикальних трансформаційних перетворень, на шлях демокра- тії. Іншими словами, для більшості країн колиш- нього Східного блоку одним із ключових постало завдання формування нових засад розвитку, де чільне місце мали займати демократичні європей- ські цінності. Підтримка з боку Брюсселю та держав-членів Євросоюзу прагнень країн-претендентів на вступ до лав об’єднаної Європи утвердити в себе цінніс- них настанов спирається на чималу кількість факторів. По-перше, це на саму політику ЄС, ді- яльність його структур; по-друге, на все зростаючу зацікавленість нових країн-кандидатів утвердити в суспільстві спільні ціннісні засади; по-третє, на численну кількість літератури, мережу неурядових організацій у країнах-претендентах і Євросоюзу та на інтернет-простір. Дійсно, що нових вимірів та значного географіч- ного поширення демократія набуває на зламі ХХ – ХХІ століть. Суспільно-політична практика остан- ніх десятиліть дає підстави стверджувати про більш менш успішне поширення ціннісних засад демокра- тичного розвитку у відчутно ширших географічних межах. Так, започатковані на рубежі 1990-х років трансформаційні зрушення у країнах Східної Єв- ропи стали своєрідним тріумфом демократії на кон- тинентальному обширі, де доволі потужно стали стверджуватися (західно)європейські демократичні цінності. Держави колишнього Східного блоку з са- мого початку трансформаційних перетворень взяли курс, так би мовити, на повернення в Європу, на ім- плементацію ціннісних засад розвитку держав роз- винутої демократії. Зазначу, що у політико-правових документах Європейського Союзу, як демократичного міждер- жавного об’єднання, легко віднайти низку відпо- відних цінностей. Їх кількість сягає майже двадцяти. Зокрема, вони викладені і в Лісабон- ському договорі, причому, в їх числі п’ять осново- положних, які вказані у преамбулі Договору. А саме: права людини, свобода, демократія, рівність громадян перед законом і верховенство закону. Інші ж менш загальні цінності отримують своє визнання та оформлення завдяки устоям, формулюванню цілей та функцій ЄС, які відображені в широкому правовому полі ЄС12 . Під устоями Євросоюзу розуміється вся істо- рична спадщина та ментальність країн-членів об’єднання. Вона включає релігійні, духовні, гума- нітарні та культурні традиції, а також прихильність країн до європейської ідентичності та інтеграції. Разом із вказаними вище п’ятьма цінностями устої забезпечують формування ідеології, досягнення єд- ності підходів та динаміки інтеграційного процесу. За твердженням А.Меркель, - «успіх європейської інтеграції завжди буде спиратися своїм корінням на ці цінності». Тобто зазначені устої виступають важ- ливими константами, без яких важко досягти про- гресу у поступі об’єднаної Європи. Натомість цілі ЄС достатньо змінні за своїм ха- рактером, зокрема стосовно до етапів інтеграції. Адже вони враховують виклики, з якими стикається Євросоюз і вони визначаються як набір конкретних проблем і окреслення шляхів їх розв’язання. Саме тому цілі закріплюються в установках та інших до- кументах ЄС в якості обов’язкових норм чи декла- раціях про наміри. Скажімо, цілями на даному етапі розвитку визначені такі як: перехід до стійкого еко- номічного зростання, оздоровлення державних фі- 65 СВІТОВИЙ ПОРЯДОК, СВІТОВА ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ НА СУЧАСНОМУ еТАПІ нансів країн-членів, стимулювання науково-техніч- ного прогресу, забезпечення зайнятості, дотри- мання гендерної рівності, охорона прав споживачів, підвищення якості освіти, боротьба із злочинністю та запобігання торгівлі людьми і їх органами, про- сування європейських цінностей у зовнішній полі- тиці ЄС тощо. Звичайно, що даний перелік може доповнюватися на підставі ст. 352 Лісабонського договору і в силу відповідних завдань та нових ви- кликів, що постають перед об’єднаною Європою. Таким чином, визначені цілі вважаються спіль- ними й обов’язковими для всіх країн-членів ЄС, хоча на рівні інтеграційного менеджменту вони на- завжди органічно пов’язуються поміж собою. Проте головним постає той факт, що цілі все більше означають окреслення конкретних поточних спіль- них інтересів об’єднання. При цьому окреслені спільні інтереси не завжди можуть співпадати з ін- тересами країн-партнерів Євросоюзу. Зрештою, принципи, які формулюються на роз- виток цінностей, у практиці ЄС поділяються на загальні та спеціальні. Загальні зазвичай претенду- ють на певну глобальну універсальність, натомість спеціальні визначають статутні компетенції Євро- союзу, механізми їх реалізації. Стосовно останніх це можуть бути: солідарність, субсидіарність, про- порційність, єдність зовнішньополітичних підходів до актуальних проблем, повага до норм міжнарод- ного права тощо. Юридично принципи можуть реа- лізовуватися через акти ЄС, рамочні документи і декларації про наміри. Можна помітити, що на сьо- годні вони розташовані в правовому полі ЄС доволі безсистемно й тому агрегуються спорадично. Говорячи про європейські цінності, слід під- креслити, що саме їх демократичний характер та притягальність разом із іншими чинниками сприяли значному поширенню на континенті і в світі цих засад розвитку. В останнє десятиліття ХХ ст., в час глибоких трансформаційних зрушень у Європі відбулися зміни самої конфігурації конти- нентального розвитку. Зник традиційний поділ, що існував десятиліттями, на капіталістичні та соціа- лістичні держави. Після кардинальних змін в 1989– 1990 рр. країни ЦСЄ, підписавши договори про асоціацію з Євросоюзом, взяли курс на інтеграцію до цього вельми притягального міждержавного об’єднання. Цьому покликані були сприяти широкі суспільні реформи у даних державах. В числі взя- тих зобов’язань країнами-претендентами на вступ до ЄС були не лише ті, що носили соціально-еко- номічні виміри, але й такі, що мали ціннісний ха- рактер: дотримання засад демократії, прав і свобод громадян, підтримка об’єднань останніх, а також підтримка розвитку об’єднань останніх. В цю пло- щину лягали вимоги Євросоюзу від претендентів щодо досягнення низки так званих Копенгаген- ських критеріїв. Крім того, кандидати зобов’язува- лися прийняти та застосовувати вже існуюче право спільноти ЄС, так званий «acguis communautaire». З розширенням числа до 27 держав-членів Євро- пейський Союз став однією із найважливіших до- мінант загально континентального масштабу де сповідують демократичні цінності 13 . Також важливо відзначити, що чинником форму- вання та розвитку демократії у всіх державах Захід- ної, а тепер вже й Центрально-Східної Європи, є неухильне дотримання законів, процедур і, взагалі демократичних засад та цінностей всіма держав- ними і владними органами, політичними партіями, широким спектром структур громадянського сус- пільства. Можна навести різні приклади беззапереч- ного дотримування вимог закону, конституційних засад як з боку влади і її носіїв, так і політичних пар- тій, інституцій громадянського суспільства. За по- рушення законів йшли у відставку не один міністр, за порушення правил дорожнього руху несуть від- повідальність всі: від пересічного громадянина до високорангованого чиновника і політичного діяча. Вельми показово, що кожен громадянин, який живе в тій чи тій з країн-членів Європейського Союзу чи членів Ради Європи, спираючись на Єв- ропейську конвенцію щодо захисту прав людини, може звернутися до Європейського суду з прав лю- дини, якщо його скривдили за національної право- вої системи, чи коли його звернення проігноровано у власній державі. Скажімо, у 2007 р. від громадян низки європейських держав було подано чимало по- зовів до Європейського суду з прав людини. Так, від громадян з Польщі та ФРН відповідно – 4211 та 1485 позовів. Європейський суд за позовами з По- льщі зі 111 винесених вироків 101 був на користь позивачів. З винесених 12 вироків за позовами з Ні- меччини – 7 були на користь позивачів, тобто там мали місце менше випадків порушення прав лю- дини14 . Водночас, слід мати на увазі, що влада Євро- пейського суду з прав людини також полягає в його силі переконання, адже він стосовно національних судів та урядів не має директивних повноважень. Варто звернути увагу на те, що в країнах розви- неної демократії значно ефективніше діє вся пра- вова система, а порушення прав людини не носять системного характеру. Цьому сприяють ціннісні за- сади, правова та політична культури, демократич- ний режим а також громадянське суспільство. Дійсно, за всієї різновидності систем правління, державного устрою і конфігурації партійних сис- тем, для всіх розвинених демократій спільними знаменниками постають демократичний режим та громадянське суспільство. Саме завдяки демокра- тичному режиму та підтримці з боку влади громад- ських ініціатив та неурядових організацій у західноєвропейських державах вже у другій поло- 66 ВИПУСК 19 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ДОСВІД, МОДеЛІ, ТРАДИцІЇ нансів країн-членів, стимулювання науково-техніч- ного прогресу, забезпечення зайнятості, дотри- мання гендерної рівності, охорона прав споживачів, підвищення якості освіти, боротьба із злочинністю та запобігання торгівлі людьми і їх органами, про- сування європейських цінностей у зовнішній полі- тиці ЄС тощо. Звичайно, що даний перелік може доповнюватися на підставі ст. 352 Лісабонського договору і в силу відповідних завдань та нових ви- кликів, що постають перед об’єднаною Європою. Таким чином, визначені цілі вважаються спіль- ними й обов’язковими для всіх країн-членів ЄС, хоча на рівні інтеграційного менеджменту вони на- завжди органічно пов’язуються поміж собою. Проте головним постає той факт, що цілі все більше означають окреслення конкретних поточних спіль- них інтересів об’єднання. При цьому окреслені спільні інтереси не завжди можуть співпадати з ін- тересами країн-партнерів Євросоюзу. Зрештою, принципи, які формулюються на роз- виток цінностей, у практиці ЄС поділяються на загальні та спеціальні. Загальні зазвичай претенду- ють на певну глобальну універсальність, натомість спеціальні визначають статутні компетенції Євро- союзу, механізми їх реалізації. Стосовно останніх це можуть бути: солідарність, субсидіарність, про- порційність, єдність зовнішньополітичних підходів до актуальних проблем, повага до норм міжнарод- ного права тощо. Юридично принципи можуть реа- лізовуватися через акти ЄС, рамочні документи і декларації про наміри. Можна помітити, що на сьо- годні вони розташовані в правовому полі ЄС доволі безсистемно й тому агрегуються спорадично. Говорячи про європейські цінності, слід під- креслити, що саме їх демократичний характер та притягальність разом із іншими чинниками сприяли значному поширенню на континенті і в світі цих засад розвитку. В останнє десятиліття ХХ ст., в час глибоких трансформаційних зрушень у Європі відбулися зміни самої конфігурації конти- нентального розвитку. Зник традиційний поділ, що існував десятиліттями, на капіталістичні та соціа- лістичні держави. Після кардинальних змін в 1989– 1990 рр. країни ЦСЄ, підписавши договори про асоціацію з Євросоюзом, взяли курс на інтеграцію до цього вельми притягального міждержавного об’єднання. Цьому покликані були сприяти широкі суспільні реформи у даних державах. В числі взя- тих зобов’язань країнами-претендентами на вступ до ЄС були не лише ті, що носили соціально-еко- номічні виміри, але й такі, що мали ціннісний ха- рактер: дотримання засад демократії, прав і свобод громадян, підтримка об’єднань останніх, а також підтримка розвитку об’єднань останніх. В цю пло- щину лягали вимоги Євросоюзу від претендентів щодо досягнення низки так званих Копенгаген- ських критеріїв. Крім того, кандидати зобов’язува- лися прийняти та застосовувати вже існуюче право спільноти ЄС, так званий «acguis communautaire». З розширенням числа до 27 держав-членів Євро- пейський Союз став однією із найважливіших до- мінант загально континентального масштабу де сповідують демократичні цінності 13 . Також важливо відзначити, що чинником форму- вання та розвитку демократії у всіх державах Захід- ної, а тепер вже й Центрально-Східної Європи, є неухильне дотримання законів, процедур і, взагалі демократичних засад та цінностей всіма держав- ними і владними органами, політичними партіями, широким спектром структур громадянського сус- пільства. Можна навести різні приклади беззапереч- ного дотримування вимог закону, конституційних засад як з боку влади і її носіїв, так і політичних пар- тій, інституцій громадянського суспільства. За по- рушення законів йшли у відставку не один міністр, за порушення правил дорожнього руху несуть від- повідальність всі: від пересічного громадянина до високорангованого чиновника і політичного діяча. Вельми показово, що кожен громадянин, який живе в тій чи тій з країн-членів Європейського Союзу чи членів Ради Європи, спираючись на Єв- ропейську конвенцію щодо захисту прав людини, може звернутися до Європейського суду з прав лю- дини, якщо його скривдили за національної право- вої системи, чи коли його звернення проігноровано у власній державі. Скажімо, у 2007 р. від громадян низки європейських держав було подано чимало по- зовів до Європейського суду з прав людини. Так, від громадян з Польщі та ФРН відповідно – 4211 та 1485 позовів. Європейський суд за позовами з По- льщі зі 111 винесених вироків 101 був на користь позивачів. З винесених 12 вироків за позовами з Ні- меччини – 7 були на користь позивачів, тобто там мали місце менше випадків порушення прав лю- дини14 . Водночас, слід мати на увазі, що влада Євро- пейського суду з прав людини також полягає в його силі переконання, адже він стосовно національних судів та урядів не має директивних повноважень. Варто звернути увагу на те, що в країнах розви- неної демократії значно ефективніше діє вся пра- вова система, а порушення прав людини не носять системного характеру. Цьому сприяють ціннісні за- сади, правова та політична культури, демократич- ний режим а також громадянське суспільство. Дійсно, за всієї різновидності систем правління, державного устрою і конфігурації партійних сис- тем, для всіх розвинених демократій спільними знаменниками постають демократичний режим та громадянське суспільство. Саме завдяки демокра- тичному режиму та підтримці з боку влади громад- ських ініціатив та неурядових організацій у західноєвропейських державах вже у другій поло- 66 ВИПУСК 19 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ДОСВІД, МОДеЛІ, ТРАДИцІЇ вині ХХ ст. сформувалося розвинуте і структуро- ване громадян

 Європейська інтеграція та права людини в Україні:

нові виклики та перспективи Питання ефективного забезпечення та захисту прав і свобод людини мають першочергове значення для демократичної, правової, соціальної держави.

Особливої актуальності дослідження проблем вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини в Україні набуває у зв’язку із прагненням нашої держави долучитися до європейської спільноти, зокрема, в контексті виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Повага до прав і свобод людини є основоположним принципом, що лежить в основі функціонування Європейського Союзу. Однією із початкових цілей європейської інтеграції було запобігти повторенню жахливих наслідків Другої світової війни, і саме тому в першій Європейській Конвенції 1957 року містяться положення, присвячені саме правам людини, такі, як заборона дискримінації, свобода пересування та право на гідну винагороду

[1]. Водночас надзвичайно важливо розуміти хід європейської інтеграції як процес підвищення вагомості прав людини в Європейському правовому порядку: більше того, права людини набувають усе більшого значення у процесі розширення Союзу. Історія доводила багато разів: хоча права людини не фігурували у початкових договорах, все ж вони неухильно набули важливого значення з кінця 1960-х років

[2]. Цей процес, як видається, прискорився останнім часом. Найбільш помітним доказом є рішення Європейської ради на саміті у м. Кельні про те, що для Європейського Союзу повинна бути розроблена Хартія прав людини, тому що «захист основних прав є основоположним принципом Союзу і необхідною умовою для його легітимності». [3]. На сьогодні Європейський Союз є спільнотою демократичних європейських держав, що прагне до зміцнення миру і процвітання [1]. Так, відповідно до статті 2 Договору про Європейський Союз (далі – Договір про ЄС) Союз заснований на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права, поваги до прав людини, включаючи права осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для держав-членів в суспільстві, в якому превалюють плюралізм, недискримінація, Сучасні виклики українського права у контексті європейської інтеграції Бюлетень №1 (1) квітень 2016 р. 10 толерантність, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловікам. Союз визнає права, свободи і принципи, викладені в Хартії основних прав Європейського союзу від 7 грудня 2000 року, адаптованої в Страсбурзі 12 грудня 2007 року, яка буде мати ту ж юридичну цінність в якості договорів. Союз приєднався до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Основні права, як вони гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод та як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, становлять загальні принципи права Союзу (стаття 6 Договору про ЄС)

[3]. Слід зауважити, що принципи свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод і верховенства закону притаманні і процесу європейської інтеграції. Україна вже давно стала на шлях розвитку більш тісних зв'язків з Європейським Союзом і його державами-членами. У певному сенсі, Україна вже дуже добре інтегрувалася в Європу. Крім узгодження своїх власних економічних інтересів з ЄС, Україна є членом Ради Європи (1995), ОБСЄ (1992), Енергетичного співтовариства (2011) і визнає юрисдикцію Європейського суду з прав людини, у зв’язку з підписанням Європейської конвенції з прав людини у 1997 році. Ратифікація 16 вересня 2014 р. Верховною Радою України та Європейським ПарламентомУгоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію, Угода) стала важливим кроком на шляху вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Статтею 2 Угоди про асоціацію визначено, що повага до демократичних принципів, прав людини та основоположних свобод, а також повага до принципу верховенства права повинні формувати основу внутрішньої та зовнішньої політики Сторін і є основними елементами цієї Угоди. Відповідно до статті 4 Угоди в усіх сферах, що становлять взаємний інтерес, між Сторонами повинен розвиватися та зміцнюватися політичний діалог. Цілями Права людини 11 такого діалогу, серед іншого, є зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго врядування, прав людини та основоположних свобод, у тому числі прав осіб, які належать до меншин

[4]. Стаття 6 (1) Договору про ЄС, у поєднанні зі статтею 7 (1), закріплює єдині стандарти демократії і прав людини для всіх державних інституцій, тобто і для держав-членів також [5]. Крім того, стаття 7 Договору про ЄС дає Союзу можливість діяти проти держави-члена, яка серйозно і наполегливо порушує принципи статті 6 (1) Договору про ЄС. Таким чином, Договір уповноважує Союз захищати ліберально-демократичні конституції. Союз, як остання інстанція, повинен гарантувати основи конституційного ладу всього Союзу і держав-членів. Тим самим Союз також захищає національні правові устрої, якщо національні гарантії зазнають невдачі. Таким чином, Союз стає організацією колективного порядку, що стабілізує конституції своїх держав- членів національних меншин, недискримінації осіб, які належать до меншин, і поваги до різноманітності, а також внесок у консолідацію внутрішніх політичних реформ

[5]. З метою сприяння імплементації положень Угоди про асоціацію, Радою асоціації Рішенням № 2015/1 було рекомендовано схвалити Порядок денний асоціації

[6], що є практичним інструментом, спрямованим на підготовку та сприяння повній імплементації Угоди про асоціацію, а також досягнення загальної мети політичної асоціації та економічної інтеграції. Низка положень Порядку денного асоціації присвячена вдосконаленню механізму захисту прав і свобод людини. Зокрема, як визначено пунктом

2.1. Порядку денного асоціації Україна - ЄС, Сторони погоджуються встановити діалог та співпрацювати з метою зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та належного врядування, прав людини та фундаментальних свобод, включаючи права національних меншин, зокрема, у таких сферах: зміцнення стабільності, незалежності та ефективності інституцій, які забезпечують дотримання демократичних принципів та верховенство права, забезпечення поваги до прав людини та основних свобод шляхом всебічного співробітництва з питань захисту прав людини та основних свобод; сприяння імплементації міжнародних і регіональних стандартів з прав людини тощо. Здійснення реформування механізму захисту прав і свобод людини в Україні передбачене також і в контексті виконання Плану лібералізації візового режиму для України. На виконання вказаних актів Указом Президента України від 25.08.2015 № 501/2015було затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, метою якої є забезпечення пріоритетності прав і свобод людини як визначального чинника під час визначення державної політики, прийняття рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування. 23.11.2015 року розпорядженням КМУ № 1393 схвалено План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року. Таким чином, слід вказати на важливе стратегічне значення процесу європейської інтеграції України для подальшого забезпечення ефективного механізму захисту прав і свобод людини в Україні. Серед викликів, що стоять перед українською державою, яка обрала європейський вектор розвитку, першочергового значення набувають питання наближення законодавства України у сфері захисту прав людини до загальновизнаних європейських стандартів. Водночас перспективними, на наш погляд, в контексті європейської інтеграції видаються такі напрями реформування законодавства у сфері захисту прав людини, як: вдосконалення законодавства України у частині забезпечення принципу рівності та недискримінації; вдосконалення функціонування таких правозахисних інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, суду, прокуратури; вдосконалення механізму захисту прав Сучасні виклики українського права у контексті європейської інтеграції Бюлетень №1 (1) квітень 2016 р. 12 національних меншин, прав внутрішньо переміщених осіб, а також осіб, що перебувають на тимчасово окупованих територіях України.

 

Україна на шляху до ЄС: оцінки, думки і сподівання громадян


Автори: Юрій Якименко, Михайло Пашков

(Стаття опублікована в жовтні 2018р. на сайті TEPSA (Трансєвропейська  асоціація політичних досліджень) —http://www.tepsa.eu/23326-2/)


Європейська інтеграція України — складний, багаторівневий, поступовий процес в різних сферах — політичній, економічній, соціальній, культурній. Але саме психологічний фактор — свідомий європейський вибір громадян, підтримка руху країни до ЄС, утвердження в українському суспільстві європейської ідентичності — є найважливішою складовою повернення Києва до європейської спільноти. Мета цієї статті — окреслити динаміку ставлення громадян України до ЄС, дослідити специфіку процесів європейської самоідентифікації населення України за останні роки.


Вступ

З набуттям незалежності України поступово визначився головний вектор її розвитку — інтеграція до європейського співтовариства. Євроінтеграційна ідея є свідомим і природним стратегічним вибором українського суспільства, підтвердженим багатьма випробуваннями. Дороговказом внутрішніх реформ стала Угода про асоціацію з ЄС, яка набула чинності у 2017р. Україна рухається на шляху до ЄС. Очевидно, не так швидко як би хотілося. З одного боку, існує чимало внутрішніх проблем, шо уповільнюють проєвропейські реформи. Небезпечним є й вплив російського фактору. З іншого боку, і ЄС нині перебуває на етапі складних трансформацій, у пошуках нової моделі розвитку.

В статті використовуються результати соціологічних опитувань Центру Разумкова протягом останніх років, починаючи з 2002р. Останнє за часом дослідження проведено соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва з 15 по 19 грудня 2017р. в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької і Луганської областей. Опитано 2004 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.


Специфіка еволюції проєвропейських настроїв в українському суспільстві

Специфіка формування геополітичних орієнтацій громадян України значною мірою обумовлена тим, що країна опинилася в епіцентрі двох інтеграційних хвиль — європейської і євразійської, кардинально різних за цілями, умовами і природою.

На позиції громадян позначалися як інерція радянської спадщини, складні соціально-політичні процеси всередині країни, так і потужні зовнішні впливи. За таких умов в українському суспільстві поступово формувалося і зміцнювалося ядро прихильників євроінтеграційного курсу.

Варто зазначити, що починаючи з 2002р. (початок проведення соціологічних досліджень Центру Разумкова з цієї тематики) кількість прихильників євроінтеграції постійно переважала над її противниками. Російська агресія проти України, що розпочалась у лютому 2014р. кардинально вплинула на картину суспільних настроїв.

По-перше, докорінно змінилося ставлення громадян України до РФ. Зокрема, більшість респондентів наголошують на необхідності згортання, або зменшення контактів з Росією[1].

По-друге, на ставлення громадян України до різних векторів інтеграції — європейської чи євразійської, вплинули Революція гідности у грудні 2013 — січні 2014 рр., яка відстояла і утвердила європейський курс розвитку України, а також російська агресія, яка фактично зняла з порядку денного євразійський вектор інтеграції для України. Євразійська інтеграція тепер асоціюється громадянами, насамперед, з країною-агресором.

Якщо протягом довоєнних років (2011–2013рр.) частка прихильників євразійської інтеграції складала близько третини респондентів, то в наступні роки частка симпатиків Євразійського економічного союзу (колишнього Митного союзу країн СНД) впала — у 2015р. до 15,9%, а в 2017 ще знизилася до 7,8%. Відповідно зросла частка прихильників євроінтеграційного шляху.

По-трете, з 2014р. спостерігається тенденція зростання європейських симпатій в суспільстві. В грудні 2017р. вже майже 60% українських громадян підтримували вступ України до ЄС.

Однак, говорячи про нинішній рівень і характер проєвропейських симпатій українського суспільства слід відмітити якісно новий характер мотивації — громадяни, з одного боку, вже більш реально усвідомлюють складнощі і тривалість євроінтеграції, а з іншого усвідомлюють природність для України саме європейського шляху, й у т.ч. як засобу збереження національної державності у протистоянні агресивному російському впливу.


ЄС очима українців: оцінки і очікування

Серед українських громадян домінує загалом позитивне ставлення до ЄС. За результатами дослідження у грудні 2017р. на думку респондентів привабливий образ Євросоюзу складається з ряду здобутків і переваг, серед яких респонденти, досить прагматично відзначають наступні. Насамперед йдеться про високий рівень соціального захисту (46,4%). До важливих переваг ЄС українці відносять верховенство права (27,8%), розвинену демократію (21,7%).

Також в ієрархії позитивних аспектів ЄС відзначається низький рівень корупції (22,4%), якість охорони здоров’я (22,2%), наявність фінансових ресурсів (17,1%) і науково-технічний розвиток (14,6%)[2].

Здобутки, які принесе євроінтеграція, громадяни бачать, насамперед, у соціальній площині — це підвищення якості життя і ріст доходів (45,8%), зниження безробіття і створення нових робочих місць (31,5%), отримання сучасних технологій, модернізація підприємств (29%).

Такі сподівання є цілком зрозумілими з огляду на вищенаведені оцінки саме соціальних переваг ЄС. Водночас, респонденти вважають, що позитивними наслідками євроінтеграції також будуть посилення боротьби з корупцією (24,3%), зміцнення верховенства права (16,9%) тощо.

Отже, програє чи виграє Україна від вступу до ЄС? Більшість (54,9%) респондентів вважають, що країна виграє від приєднання до Євросоюзу. Водночас близько чверті (22,5%) громадян налаштовані песимістично, прогнозуючи програш. Слід зазначити, що порівняно з попереднім дослідженням (квітень 2013р.) частка оптимістично налаштованих громадян помітно зросла (майже на 10%).

Схожа позитивна динаміка спостерігається й у оцінках особистого виграшу чи програшу від приєднання до ЄС. В грудні 2017р. порівняно з квітнем 2013р. зросла частка оптимістично налаштованих респондентів (з 41,2% до 48,2%). Відповідно скоротилася група переконаних у персональному програші (з 25,6% до 20,3%).


Європейський шлях: особливості і проблеми самоідентифікації

Процес самоідентифікації громадян України як європейців, причетних до культури і історії європейського співтовариства є складним і тривалим з кількох причин.

По-перше, це тривала історична відірваність від європейського співтовариства, ізольованість від політичного та культурного життя Європи.

По-друге, це вплив радянської спадщини, носіями якої є люди старших вікових груп.

По-третє, це потужна антиєвропейська інформаційна експансія з боку РФ, яка ретранслює ідеологію «русского мира».

Отже, частка громадян, які тою чи іншою мірою відчувають себе європейцями, відчувають свою належність до культури і історії європейського співтовариства у 2017р. порівняно з 2009р. зросла з 31,4% до 40,3%. Водночас, частка респондентів, які не ототожнюють себе з Європою зменшилася з 63,4% до 50,4%. Наведена динаміка виглядатиме досить оптимістично на фоні часового масштабу формування загальноєвропейської ідентичності в рамках ЄС.

Починаючи з 2002р. (початок проведення соціологічних досліджень Центру Разумкова з цієї тематики) кількість прихильників євроінтеграції постійно переважала над її противниками (див. Діаграму 1).



З іншого боку, українські громадяни, усвідомлюючи відставання України від ЄС досить тверезо і критично визначають рівень її «європейськості» за різними параметрами. Зокрема, більшість респондентів вважають Україну європейською державою в географічному (74,8%) і історичному (51,5%) плані. Водночас, 35,7% переконані, що Україна є європейською країною у культурному плані. Найбільш критично оцінюють респонденти відповідність України європейським параметрам у політичній (лише 18,4% респондентів), соціальній (14,7%) і економічній (11,2%) сферах.

Такі оцінки не є ознакою розчарування у євроінтеграції, а приводом для активізації зусиль щодо внутрішніх трансформацій, які наближатимуть країну до європейських соціально-економічних і політичних стандартів.


Якби найближчим часом відбувся референдум…

Досить показовою ілюстрацією рівня проєвропейських настроїв в українському суспільстві є потенційна готовність громадян голосувати на гіпотетичному референдумі за вступ України до ЄС. Отже, за результатами опитування, проведеного у грудні 2017р., якби найближчим часом відбувся референдум стосовно вступу України до ЄС у ньому взяли б участь 73,5% громадян країни. З них 76,5% проголосували б за вступ, 19% — проти, а решта не визначилася.


Висновок

Зрозуміло, що вступ України до ЄС — це питання перспективи, яке залежить від багатьох факторів. Зокрема, як від ефективності внутрішніх реформ, так і від трансформаційних процесів всередині ЄС. Отже, у найближчій перспективі Україну на євроінтеграційному шляху очікує повсякденна, кропітка робота з імплементації Угоди про асоціацію, що рухає країну на шляху до ЄС. Однак, і що найважливіше, сьогодні є підстави стверджувати, що Україна пройшла етап вибору між європейським і євразійським векторами розвитку держави.

 

 

 А.М. Киридон

доктор історичних наук, професор

кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики

Київського міжнародного університету

В.Л. Мартинюк

директор інформаційно- аналітичного департаменту

Міжнародного інституту гуманітарних технологій

 

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ:

ДИСКУРС МАЙБУТНЬОГО

 

У статті автори досліджують основні положення нового базового договору Європейського Союзу й оцінюють  їх як фактори, які сприятимуть або перешкоджатимуть європейській інтеграції України за умови гіпотетичного розгляду її як  країни- кандидата на вступ до ЄС.

Ключові слова: Європейський Союз, європейська інтеграція України, новий базовий договір ЄС,  Європейське співтовариство.

 

Курс на інтеграцію України до Європейського Союзу було закладено в «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» [6], затвердженої Указом Президента України від 11 червня                  1998 року N 615/98. З того часу Україна слідує цим незмінним курсом, проводячи необхідні внутрішні реформи. Однак і Європейський Союз не залишається на місці.

Нині Європейський Союз розглядає Україну тільки як країну - сусіда, хоча наша країна і домагається внесення в нову посилену угоду положень про перспективи членства в ЄС. Однак керівництво України вже дещо змирилось із відсутністю таких перспектив                   у найближчому майбутньому. Президент України Віктор Ющенко під час перебування в Лісабоні 18 жовтня лише закликав підтримати євроінтеграційну мету нашої держави: «Україна не вимагає негайного членства в ЄС. Ми виходимо з необхідності розвитку наших відносин на засадах відкритості Євросоюзу для України як європейської держави. Закріплення такого принципу - це підхід стратегічної взаємної вигоди. Для України він буде додатковим стимулом реформ і утвердження демократії» [5].

Однією з причин зміни настроїв є подвійні стандарти ЄС стосовно України. На це 25 жовтня голова місії України при Євросоюзі Роман Шпек вказав у своєму інтерв’ю: «І якщо ЄС визначав політику розширення головним стимулом для проведення реформ у всіх 12 країнах, що недавно стали членами ЄС, і був запропонований як стимул для реформ країнам Західних Балкан, то я не бачу можливості відмовити в такому стимулі Україні» [8].

Проблематика європейської інтеграції широко досліджується українськими науковцями, експертами й аналітичними установами. Але їхні дослідження спрямовані переважно на аналіз виконання Україною копенгагенських критеріїв членства в ЄС, оцінку поглядів ЄС на європейське майбутнє України і ходу розвитку європейсько-українських відносин [1]. Зокрема, аналізу виконання Україною «Плану дій ЄС-Україна на 2005–2007 роки» і перспектив чергового саміту ЄС-Україна присвячена стаття Валерія Чалого і Михайла Пашкова «Україна – ЄС: деякі міркування напередодні київського саміту» [7]. У ній автори оцінюють практичні кроки наближення України до членства в ЄС і визначають реальність зрушень нашої держави в напрямку європейської інтеграції.

Однак у попередніх роботах не враховується вплив процесів внутрішнього інституційного реформування ЄС на перспективи європейської інтеграції України, оскільки країни-члени Європейського співтовариства досягли згоди щодо тексту нового базового договору ЄС тільки 19 жовтня 2007 року. Майбутні відносини між ЄС і Україною і кроки в напрямку європейської інтеграції будуть прописані в новій посиленій угоді ЄС-Україна, п’ятий раунд переговорів за якою відбувся 16–18 жовтня 2007 року в Брюсселі. Але положення нового договору ЄС, безумовно, вплинуть на  процес європейської інтеграції України і на її вступ до Європейського співтовариства. Саме внутрішня інституційна криза стала однією з причин більш прискіпливого підходу ЄС до приєднання нових членів.

Метою даної публікації є привернути увагу до проблеми перспектив європейської інтеграції України з врахуванням факторів нового договору реформування самого ЄС, які впливають на цей процес. Робочою гіпотезою для визначення основних факторів процесу європейської інтеграції України є теза про апріорне кризи, позитивне розв’язання проблеми ідентифікації України як кандидата на вступ до ЄС.

Від 2005 року Європейський Союз перебуває в стані внутрішньої інституційної спричиненої негативними результатами референдумів у Франції і Нідерландах з ратифікації Конституції ЄС. Криза ЄС стала причиною перегляду підходів Європейського співтовариства до принципів функціонування та до подальших кроків із прийняття нових членів. 18 – 19 жовтня цього року в Лісабоні був проведений неформальний саміт Європейського Союзу. Головним здобутком саміту стало досягнення згоди країн-членів стосовно тексту нового договору ЄС або, як його називають у Європі, «договору реформування». У результаті цей договір може бути підписаний уже 13 грудня цього року. Він внесе зміни в низку попередніх договорів, а саме: Договір про Європейський Союз 1992 року, Договір про створення Європейського Співтовариства                1957 року, Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії і замінить проект Конституції ЄС, ратифікація якої зазнала поразки. Країни-члени ЄС мають протягом року ратифікувати цей документ, щоб він набув чинності з 1 січня 2009 року.

Отже, проаналізуємо й оцінимо основні положення нового договору ЄС як фактори, які сприятимуть або перешкоджатимуть європейській інтеграції України.

Перший фактор – введення в ЄС посад Президента і Вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки [12; 14]      з адміністративними повноваженнями. Метою цього є єдине представництво і єдність поглядів ЄС на зовнішній арені. Водночас, згідно з процедурою прийняття рішень у сфері зовнішньої політики кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. За умови гіпотетичної участі України в ЄС такий чинник є сприятливим для нашої держави. Польща, наприклад, цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС із Росією через заборону експорту в РФ польського м’яса. Але цей чинник може стати перешкодою на шляху прийняття рішення про членство України в ЄС. В образі нашої країни ЄС може отримати додатковий головний біль у зовнішній політиці, з огляду на низку проблем в українсько-російських відносинах, насамперед в енергетичній сфері. А енергетика для ЄС є «ахіллесовою п’ятою».

Другий фактор – нова система голосування за кваліфікованою більшістю [12; 13] (необхідно мати 55% країн-членів, які представляють не менше 65% населення ЄС для прийняття рішення). Нова система буде введена в дію 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику. Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки. Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.

Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її населенням у 46,46 млн. осіб, що становить майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу [2; 1]. Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями з колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважної більшості цих країн є невеликим. Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. осіб (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС. Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись насправді одноосібно старими членами ЄС, передусім Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, незважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалося скористатись правом вето і перенести  її  практичну реалізацію на 2017 рік. Фактор численності населення України є сприятливим для нашої країни, за умови вступу до ЄС, і несприятливим для старих країн-членів, оскільки збільшується вірогідність блокування рішень новими країнами-членами.

Третій фактор - посилення ролі національних парламентів [13; 4]. Законодавчі пропозиції ЄС («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їхнього детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.  Україна, у парламенті якої відсутня політична більшість з чіткою ідеологією, становить додатковий фактор уповільнення і без того розтягнутого новим договором законодавчого процесу в ЄС. 

Четвертий фактор - кількість депутатів Європейського Парламенту, яка  зменшиться від 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту [10; 1]. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. Україна є п’ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. осіб), Франції (59,9 млн. осіб), Великої Британії (59,33 млн. осіб) та Італії (57,48 млн. осіб). Україна могла б отримати близько 65 місць у Європарламенті, тоді як зараз Польща має 51 місце, а європейські лідери відповідно: 96 – у Німеччини, 74 – у Франції і по 73 у Великої Британії й Італії. Звичайно, Україна б не мала можливості визначати рішення парламенту, але суттєво вплинути на їхнє прийняття змогла б. Цей показник радше є додатковим фактором для роздумів у ЄС – приймати Україну чи  ні, особливо врахувавши стан демократизації українського суспільства й останню внутрішню політичну кризу. Хоча криза і не є визначальною – Польща мала схожі проблеми, а Велика Британія перебуває на межі дострокових парламентських виборів.

П’ятий фактор - Європейська група - набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро [4; 2]. З одного боку, Україні ще далеко до розв”язання цього питання, а з другого боку, у новій угоді Україна-ЄС наша держава прагне прописати економічну інтеграцію, яка має реалізуватись у зоні вільної торгівлі, яка неможлива без набуття членства у Світовій організації торгівлі. Здається, Україна вже долає останню перешкоду на шляху до СОТ.  24 жовтня делегація Киргизії на неофіційному засіданні робочої групи зі вступу України до СОТ у Женеві прилюдно визнала необґрунтованість вимог Бішкека до Києва обнулити імпортні мита на сільськогосподарську продукцію і пообіцяла підписати двосторонній протокол.

Однак тут існують й інші проблеми. У сфері економічних відносин з найближчими сусідами депутати Європейського Парламенту 9 жовтня цього року привернули увагу української влади до того, що деякі положення угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП) можуть, у випадку імплементації, завадити намірам створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. У такій ситуації перед Україною стоїть непростий вибір: ЄС чи ЄЕП. Слід врахувати, що за січень-серпень 2007 року доля ЄС у загальному обсязі експорту України становила 29,9%, а доля країн ЄЕП – 31,6%; за імпортом ЄС – 35,1%, ЄЕП – 33,8% [3; 5].

Шостий фактор - у Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів [12; 16]. Одну з посад буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої [11; 1]. Це створило прецедент, який автоматично може перенестись на Україну, за умови її членства в ЄС. 

Сьомий фактор - Хартія фундаментальних прав  [9; 1], яка вступить у силу в усіх країнах-членах ЄС, окрім Великої Британії і Польщі. Хартія визначає обов’язковість дотримання прав                     людини [9; 5]. Україна ж з огляду на це ще має низку серйозних недоліків, які стосуються і рівності перед законом, і захисту інтелектуальної власності, і боротьби з корупцією. 

Восьмий фактор - контроль за імміграцією. У проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів» [12; 61]. З врахуванням цього, для ЄС у нинішній ситуації вигідніше мати Україну – сусіда, ніж Україну – члена. Україна як сусід ЄС може стати чудовим фільтром для міграційних потоків зі Сходу, які становлять загрозу внутрішній ситуації в країнах-членах ЄС. За січень - вересень цього року в Україні затримано 8 248 осіб за незаконний перетин кордону (за 2006 рік таких осіб було затримано 12 364), а Європа чудово пам’ятає заколоти на околицях Парижа 2005 року і нещодавні хвилювання в Амстердамі, спричинені вихідцями з інших країн.

Отже, інституційною реформою, спрямованою на забезпечення діяльності ЄС у розширеному вигляді, і новою процедурою прийняття рішень великі держави, старі члени ЄС, страхують себе від негативних наслідків подальшого розширення Європейського співтовариства. Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є затягнутий переговорний процес із Туреччиною. За таких умов, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглиблення європейської інтеграції, повинна спрямовувати основні зусилля на виконання домашнього завдання із проведення внутрішніх реформ. Останні, якщо і не виллються в безпосереднє членство в ЄС, то значно поліпшать життєдіяльність нашої держави і наблизять її до європейських стандартів. 

 

 

 Зокрема, може йтися про оновлення всіх додатків та торговельної частини. Ставки також будуть предметом переговорів з ЄС, однак не йдеться про обнулення всіх ставок.

Серед інших пріоритетів України у діалозі з ЄС Ольга Стефанішина назвала:

  •  відновлення діалогу щодо підписання Угоди про спільний авіаційний простір;

  • підготовка місії, яка розпочне оцінку України в рамках підготовки до переговорів по ACAA («промисловий безвіз»). Ця місія очікується найближчим часом;

  • інтеграція до Цифрового ринку ЄС. Україна розраховує на оновлення ключових додатків Угоди у цій сфері, а також схвалення дорожньої карти інтеграції України у Цифровий ринок ЄС.

«Ще один пріоритет – виконання Угоди в сфері санітарних і фітосанітарних заходів. Україна тут вже провела велику роботу, у багатьох сферах вже діють європейські стандарти, і я хотіла би рухатися в напрямку автоматизації, визнання еквівалентності нашого і європейського санітарного контролю» – розповіла Віцепрем’єр-міністерка.

Вона також зазначила, що на осінню сесію парламенту планується підготувати пропозиції щодо євроінтеграційних законопроєктів, які необхідно ухвалити.

 НБУВ

Сучасний стан і перспективи української євроінтеграції

 

Євроінтеграція – цивілізаційний вибір України, одна з ключових вимог Революції гідності. У системі зовнішньополітичних пріоритетів України вона посідає особливе місце.

Виступаючи на XVII саміті Україна – ЄС, який відбувся у Києві 27 квітня 2015 р., Президент України П. Порошенко наголосив, що перспектива членства у ЄС є стратегічним орієнтиром українських прагнень до перетворення і ключовою метою, заради якої проводяться реформи. Уперше Україна брала участь у саміті в статусі держави, яка уклала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.

Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Як невід’ємна частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку.

Політичні переваги інтеграції України у ЄС пов’язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог – інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство у ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дасть змогу активізувати співробітництво в боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

Як відомо, Європейський Союз й Україна почали переговори щодо Угоди про асоціацію у 2007 р., а в 2008 р. – щодо поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) як невід’ємної складової частини Угоди про асоціацію.

Довгі роки плідної роботи дали змогу Верховній Раді України та Європейському парламенту 16 вересня 2014 р. ратифікувати Угоду про асоціацію між ЄС та Україною, що дало можливість розпочати тимчасове застосування відповідних положень Угоди про асоціацію з 1 листопада 2014 р., водночас тимчасове застосування розділу про ЗВТ розпочнеться з 1 січня 2016 р.

На першому засіданні Ради асоціації між Україною та ЄС 15 грудня 2014 р. сторони домовилися актуалізувати Порядок денний асоціації Україна – ЄС (див. рисунок).

 

Рис. Програмні документи у сфері євроінтеграційної політики України

Джерело: Звіт про виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. – Режим доступу: http://reforms.in.ua/Content/Download/tasks-performance-status/AA_impl_report_02_2015_GOEI.pdf

 

Порядок денний асоціації (ПДА) – це практичний інструмент відносин Україна – ЄС, який був розроблений сторонами на заміну Плану дій Україна – ЄС відповідно до домовленостей, досягнутих під час саміту Україна – ЄС у Празі (вересень 2008 р.), з метою підготовки умов і сприяння ефективній імплементації положень майбутньої Угоди про асоціацію.

ПДА був схвалений Радою з питань співробітництва між Україною та ЄС 16 червня 2009 р. у Люксембурзі та набрав чинності 24 листопада 2009 р. шляхом процедури взаємного обміну нотами.

ПДА принципово відрізняється від Плану дій Україна – ЄС, що втратив чинність у березні 2009 р. Реалізація ПДА здійснюється на принципах спільної власності та спільної відповідальності за кінцевий результат. Двічі (у 2012 та 2013 р.) до документа вносилися зміни з метою його актуалізації. Раді з питань співробітництва було представлено три спільні звіти про виконання Поряду денного асоціації (у 2010, 2012 та 2013 р.).

Цей документ служить орієнтиром для проведення реформ в Україні в процесі підготовки імплементації майбутньої Угоди про асоціацію. Реалізація Порядку денного дасть можливість розпочати виконання вже погоджених положень майбутньої Угоди про асоціацію між Україною та ЄС ще до її укладення.

На відміну від Плану дій Україна – ЄС, який українська сторона здебільшого виконувала самотужки, ефективна реалізація спільного ПДА залежить, не в останню чергу, від глибшого залучення Євросоюзу до процесів реформування України та поглиблення інтеграційних процесів між Україною та ЄС. Ідеться також про розширення кола секторальних діалогів між профільними міністерствами і відомствами України та підрозділами Європейської комісії й агентствами ЄС, а також залучення практичного сприяння й допомоги ЄК і держав-членів ЄС до процесу системного законодавчого наближення України до Європейського Союзу та виконання інших пріоритетів ПДА.

Для забезпечення процесу моніторингу та щорічного перегляду документа був створений механізм спільного комітету на рівні старших посадових осіб щодо імплементації Порядку денного асоціації Україна – ЄС. Перше засідання комітету ПДА відбулося 26 січня 2010 р. у Києві.

З метою актуалізації Порядку денного асоціації з урахуванням кардинальних змін, що відбулися у відносинах сторін у 2014 р., за дорученням Прем’єр-міністра України А. Яценюка урядовим офісом з питань європейської інтеграції за участі зацікавлених центральних органів виконавчої влади, органів державної влади 10 березня 2015 р. завершено узгодження оновленого ПДА із Європейською службою зовнішніх дій.

13 березня 2015 р. Кабінетом Міністрів прийнято Розпорядження «Про схвалення рекомендації Ради асоціації між Україною та ЄС про імплементацію Порядку денного асоціації між Україною та ЄС» (№ 207).

16 березня 2015 р. Рада асоціації схвалила оновлений Порядок денний асоціації (шляхом обміну листами). Будучи узгодженим між урядом України та ЄС і його державами-членами, цей документ є основним політичним інструментом реалізації та моніторингу Угоди про асоціацію.

У документі зазначено, що метою цього Порядку денного асоціації є підготувати та сприяти імплементації Угоди про асоціацію через створення практичного середовища, у якому можуть бути реалізовані найважливіші цілі політичної асоціації та економічної інтеграції, та через визначення переліку пріоритетів для спільної секторальної роботи.

Сторони визначають пріоритети Порядку денного асоціації, які доповнюють зобов’язання сторін відповідно до Угоди про асоціацію для повної імплементації цієї Угоди. Зокрема, наразі визначено 10 короткострокових пріоритетів у сфері реформування Конституції України, судової системи, законодавства про вибори, сфер боротьби з корупцією, державного управління, енергетики, дерегуляції, державних закупівель, оподаткування та зовнішнього аудиту, які є першочерговими для України.

Передбачено, що ЄС надаватиме Україні підтримку у виконанні нею цілей і пріоритетів ПДА через застосування всіх наявних ресурсів допомоги ЄС, а також через обмін досвідом, поширення кращих практик та ноу-хау. Як частина цих зусиль група підтримки України при Європейській комісії, що була заснована у 2014 р., надає технічну допомогу та поради державним органам влади України щодо порядку денного реформ у тісній координації з Європейською службою зовнішньої діяльності (ЄСЗД), представництвом ЄС у Києві та державами-членами. Україна також має скористатися повною мірою допомогою консультаційної місії ЄС з реформування сектору громадської безпеки як частини комплексної допомоги ЄС у процесі реформування. ЄС також заохочуватиме та ініціюватиме координацію підтримки з боку інших партнерів України. Для підтримки виконання ПДА також застосовуватимуться відповідні європейські фінансові інструменти.

Реалізація Порядку денного асоціації є предметом і частиною процесу щорічного звітування, моніторингу та оцінки.

Українські та зарубіжні посадовці оцінили прийняття оновленого Порядку денного асоціації як сприяння процесу поглибленого реформування й модернізації економіки України. Про це сказала верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Ф. Могеріні. На думку міністра закордонних справ України П. Клімкіна, єдина, демократична і європейська Україна стане найкращою відповіддю на виклики сучасності та найкращою відповіддю агресору на його злочинні плани щодо підриву демократичних принципів і свобод в Українській державі.

Важливість цього документа полягає в тому, вважає голова правління Інституту економічних досліджень та політичних консультацій І. Бураковський, що він визначає пріоритети спільних дій сторін у сфері практичної імплементації Угоди про асоціацію. Але, зауважив експерт, будь-яка – навіть оплачена кров’ю – угода залишається простим документом, якщо вона не виконується.

Урядовий Офіс з питань європейської інтеграції з метою інформування громадськості про перебіг виконання Порядку денного асоціації та імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС підготував Звіт про результати виконання цих документів. Звіт містить інформацію про найважливіші заходи й результати виконання ПДА та Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, які були заплановані та відбулися в період з вересня 2014 р. по квітень 2015 р., а також інші важливі події.

Звіт підготовлено за результатами аналізу інформації, поданої 60 органами державної влади, що залучені до виконання відповідних завдань.

Угода про асоціацію та ПДА передбачають, що сторони можуть здійснювати моніторинг та оцінку як спільно, так й окремо кожною стороною. Цей Звіт є прикладом підготовки відповідного документа українською стороною. ЄС не брав участь у складанні документа.

Метою Звіту є інформування громадян України, представників неурядових організацій, а також міжнародної спільноти, зокрема інституцій ЄС та його держав-членів, щодо прогресу України в реалізації цілей політичної асоціації та економічної інтеграції з ЄС з метою широкого обговорення та аналізу заходів органів державної влади.

У Звіті зазначено, що 12 місій експертів ЄС з оцінки Плану дій щодо лібералізації візового режиму для України показали істотний прогрес у виконанні Україною відповідних критеріїв цього плану.

Станом на 22 квітня 2015 р. уряд ухвалив 33 розпорядження про схвалення 129 планів імплементації 179 актів законодавства ЄС. Зокрема, Кабмін затвердив вісім планів імплементації 13 актів законодавства ЄС у сфері охорони здоров’я, 43 плани імплементації 45 законів ЄС у сфері інфраструктури, два плани імплементації двох законів ЄС у сфері юстиції, три плани імплементації трьох законів в агросфері, 10 планів імплементації 38 актів у сфері економічного розвитку та шість планів імплементації дев’яти актів у сфері фінансів, а також 14 планів імплементації 14 законів ЄС у соціальній сфері, 20 планів імплементації 20 актів у сфері екології та природних ресурсів та один план імплементації одного акта законодавства ЄС у сфері освіти. Усього до 2017 р. передбачається затвердити плани імплементації 180 актів законодавства.

Серед пріоритетів ПДА Кабмін вказав конституційну реформу, реформу системи запобігання та боротьби з корупцією, виборче законодавство, реформу системи правосуддя, реформу у сфері державного управління, дерегуляцію, реформу державних закупівель, податкову реформу та зовнішній аудит.

У реалізації конституційної реформи досягнуто «певний прогрес» – створена Конституційна Комісія й три робочі групи: з децентралізації, судової реформи, прав людини. «Певного прогресу» також досягнуто в реформі судової системи (прийнято Закон України «Про справедливий суд») та в податковій реформі (внесені зміни в законодавство щодо відшкодування ПДВ). Лише «певного прогресу» досягнуто і в реформуванні енергетичної галузі України (прийнято Закон України «Про ринок газу», а також план подальших реформ «Нафтогазу»).

У боротьбі з корупцією (створено Антикорупційне бюро, Нацагентство з питань запобіганню корупції, внесено зміни до антикорупційних законів), у реформі держзакупівель і дерегуляції (закріплений мораторій на перевірки, зменшено кількість податків з 22 до дев’яти, спрощені на законодавчому рівні процедури отримання ліцензій та інших дозвільних документів) уряд оцінив роботу української влади як «значний прогрес».

У виборчій реформі України поки досягнуто лише «обмеженого прогресу». У Звіті також описані деякі просування у сферах юстиції, торгівлі, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища та ін. Перераховані технічні стандарти, які Україна вже привела й приводить у відповідність із законодавством ЄС. Так, уже гармонізовано з нормами Євросоюзу 30 % національних стандартів (8 тис. 849 документів технічного регулювання з 29,6 тис. таких документів).

У кінці Звіту зазначаються подальші пріоритетні заходи, заплановані Україною для імплементації Угоди про асоціацію.

Коментуючи досягнення України через рік після підписання політичної частини Угоди про асоціацію з ЄС, колишній єврокомісар з питань розширення і політики сусідства ЄС Ш. Фюле зазначив, що найкращим стимулом для реформ в Україні є перспектива членства у ЄС.

Хоча конкретних результатів і серйозних проривів XVII саміт Україна – ЄС не приніс, одним з головних позитивних підсумків саміту є те, що ЄС чітко заявив про набрання чинності зони вільної торгівлі між Україною та ЄС з 1 січня 2016 р. Україна і ЄС більше не підуть на поступки Російській Федерації щодо відтермінування набрання чинності економічної частини Угоди про асоціацію (Кремль вимагає відкласти повноцінний запуск ЗВТ ще на рік).

Заступник голови Адміністрації Президента В. Чалий упевнений, що є реальні шанси завершити процес ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом до кінця року (документ мають ратифікувати всі 28 країн ЄС). Повністю Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом уже ратифікували 16 держав: Болгарія, Велика Британія, Данія, Естонія, Ірландія, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Швеція, Португалія та Фінляндія. У Люксембурзі та Іспанії Угода була ратифікована парламентами й чекає на підпис президента, ще в чотирьох країнах (Німеччина, Чехія, Нідерланди, Франція) Угода ратифікована однією з палат парламенту, у шести державах (Австрія, Бельгія, Греція, Італія, Кіпр, Словенія) процедури підготовки тривають.

У євроінтеграційному процесі кожної країни настає момент, коли із зовнішньополітичного питання він перетворюється на ряд конкретних і досить складних завдань політики внутрішньої. Для України такий момент настав з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС у 2014 р. Відтоді на перший план вийшли абсолютно технічні потреби, наприклад імплементація сотень європейських нормативних актів, щоб правила, за якими функціонує державний сектор, політика та економіка в Україні, були такими ж, як у Європі.

Налагодити цю роботу не так просто: хтось має очолити, хтось – проконтролювати, хтось – втілювати. Причому важливо, аби ніщо не «провисало», не відтерміновувалося, роботу не робили двічі різні відомства або, навпаки, не перекидали її одне на одного.

Питання наявності ефективного органу з питань європейської інтеграції – основне для забезпечення успішності процесу в цілому. Водночас способи менеджменту різні, кожна країна вибудовувала свою, індивідуальну систему. Часто – методом спроб і помилок. Наприклад, країни створювали спеціальні органи в статусі окремих міністерств (Хорватія, Туреччина) та інших державних органів (Бюро європейської інтеграції Естонії) або в структурі секретаріатів урядів, однак з особливим статусом (офіс Комітету з питань європейської інтеграції у Польщі, директорат з питань європейської інтеграції Болгарії).

У багатьох випадках робота структурних органів була підпорядкована безпосередньо прем’єр-міністру, але, наприклад, Македонія та Словаччина для таких цілей мають профільного віце-прем’єра з питань євроінтеграції з достатньою політичною та адміністративною вагою.

В Угорщині та Чехії головним координатором усіх європроцесів виступає МЗС, яке має дуже широкі повноваження.

У Словаччині стратегічні рішення приймала урядова Рада у справах євроінтеграції, яку очолював віце-прем’єр з європейських питань. До її складу входили заступник міністра закордонних справ, міністри економіки, фінансів, сільського господарства, внутрішніх справ і головний уповноважений. Ця посада була створена в структурі МЗС і є аналогом угорського держсекретаря з питань євроінтеграції.

У Словенії було створено Міністерство з європейських питань. Міністр очолював Бюро (урядовий офіс) з європейських питань, який відповідав за адаптацію законодавства, ведення переговорів про вступ до ЄС, управління фондами ЄС для потенційних членів, а також за виконання положень угоди.

У 2001 р. (за шість років до вступу в ЄС) Міністерство євроінтеграції з’явилося і в Румунії, до того часу євроінтеграційну роботу між собою ділили департамент європейської інтеграції в канцелярії прем’єр-міністра та департамент у європейських справах в МЗС.

Схожі структури було утворено і в балтійських країнах: на стратегічному рівні євроінтеграцією займався орган, очолюваний безпосередньо прем’єр-міністром (урядовий комітет в Естонії, урядова комісія в Литві, рада євроінтеграції зі статусом урядового підкомітету в Латвії). Щаблем нижче – інша установа, що має розгалужену структуру й займається практичною роботою (з координації та імплементації законодавства): офіс євроінтеграції в Естонії та Латвії, європейський комітет у Литві. У Латвії й Естонії, крім того, керівник офісу очолював Раду вищих держслужбовців, до якої входили представники більшості міністерств.

Одним з найуспішніших прикладів ефективного менеджменту євроінтеграційних процесів можна вважати налагодження цієї роботи в Польщі. Уповноважений уряду з питань євроінтеграції та іноземної допомоги отримав там статус держсекретаря. Він очолив офіс Комітету у справах євроінтеграції – потужну структуру, створену в 1996 р. (сам комітет, створений тоді ж, очолює безпосередньо прем’єр-міністр).

Не менш цікаво є координація євроінтеграції в Грузії, яка разом з Молдовою є нашою «колегою» з підписання у 2014 р. Угоди з ЄС.

Ще в 2004 р. для загальної координації процесу грузини створили урядову Комісію з питань євроінтеграції, яку очолив особисто прем’єр-міністр. Водночас того ж року була введена посада державного міністра з європейської та євроатлантичної інтеграції, який очолив відповідну структуру – профільний «євро-офіс», дещо подібний до нашого за функціоналом. До речі, при євроінтеграційному державному міністрі успішно діє Громадська рада, до якої входять представники провідних аналітичних центрів, асоціацій та неурядових організацій.

Секторальна імплементація Угоди в Грузії розділена: за процеси візової лібералізації відповідає МЗС, за впровадження зони вільної торгівлі – переважно Міністерство економіки, введені посади заступників міністрів з євроінтеграції тощо.

Звісно, непорозуміння в координації виникають, однак у Грузії відчутна присутність політичної волі та відданості євроінтеграційним реформам, що дає їм змогу дивитися в майбутнє з більшим оптимізмом.

На жаль, в Україні, як наголошують європейські та українські експерти, з асоціацією не все гладко: нова влада не демонструє швидких реформ, у країні вибухають корупційні скандали – усе це відбувається на фоні агресії на Донбасі та тиску Росії з метою дестабілізації ситуації в Україні.

Покращити ситуацію могло б призначення профільного віце-прем’єра з євроінтеграції та створення профільного міністерства чи нацагентства, проте, попри заяви вищого керівництва, протягом останнього року цього так і не сталося.

Ініціативу щодо запровадження посади віце-прем’єра з євроінтеграції озвучили заступник голови АП Д. Шимків і Прем’єр-міністр України А. Яценюк. Виступаючи на засіданні Національної ради реформ, глава уряду нагадав, що в кожному міністерстві працює обраний на конкурсній основі заступник міністра з питань європейської інтеграції. Курує цей напрям заступник міністра Кабінету Міністрів України, директор урядового офісу з питань європейської інтеграції Н. Гнидюк.

Кабмін 13 серпня 2014 р. видав постанову № 346 про створення урядового офісу з питань євроінтеграції. Безперечно, поява такої установи – прогресивний крок, однак статус та функції офісу переважно «координуючі», чого явно недостатньо для впевненого просування шляхом єврореформ. Євроофіс не розробляє законопроекти, не має права законодавчої ініціативи (подання проектів нормативно-правових актів на розгляд Кабінету Міністрів), не веде переговорів з європейською стороною на вищих рівнях, не має права давати доручення іншим органам державної влади (лише через Прем’єр-міністра й лише у виняткових випадках). Основним його завданням є моніторинг загальної ситуації, чого не досить для ролі єдиного й головного координатора євроінтеграції в країні.

Водночас передбачається, що офіс буде підпорядкований віце-прем’єру з питань євроінтеграції, що може значно посилити його політичну вагу та реформаторські потужності.

Крім того, постановою уряду № 696 від 5 грудня 2014 р. був створений урядовий Комітет з питань економічного розвитку та європейської інтеграції, який очолив особисто Прем’єр. Теоретично цей орган дійсно міг би заповнити вакуум політичної координації європейських реформ. Та на практиці він існує швидше на папері. За час існування комітету урядовий портал не повідомив про жодне його засідання чи, тим більше, про рішення.

До речі, радник Прем’єр-міністра В. П’ятницький скептично ставиться до ідеї створення при кожному міністерстві посади заступника міністра з євроінтеграції, а також до установи спеціального органу, відповідального за європейський вектор.

Як пояснює Н. Гнидюк, євроінтеграція – це сфера не тільки зовнішньої, а і внутрішньої політики. Та коли процесом займаються десятки відомств одночасно, без координуючого центру, на практиці це призводить до безладу. «Європейський офіс» у Секретаріаті уряду не здатний розв’язати цю проблему з однієї простої бюрократичної причини – його керівник не має права давати вказівки міністрам і керівникам відомств.

На переконання народного депутата О. Семерака, який до свого обрання у Верховну Раду курував євроінтеграцію в «першому уряді Яценюка», урядовому офісу не вистачає політичної ваги.

Такої ж думки дотримується й голова парламентського Комітету з євроінтеграції І. Геращенко. Вона вважає, що офіс з євроінтеграції не може координувати роботу міністерств. Він збирає інформацію, може щось пропонувати, але «мотором» євроінтеграції він не стане – має бути віце-прем’єр чи перший віце-прем’єр.

У європейському дипкорпусі також наголошують, що багато разів попереджали уряд, що без профільного віце-прем’єра шанси на успіх України в проведенні європейських реформ близькі до нуля.

Здійснення процесу європейської інтеграції та проведення реформ потребує централізованого керівництва, яке міг би забезпечити спеціально призначений посадовець в уряді, заявив керівник цивільних операцій Європейської служби зовнішніх дій К. Дін. За його словами, це може бути віце-прем’єр-міністр чи міністр, який повинен бути наділений реальними повноваженнями та мати у своєму розпорядженні міністерську структуру. Повноваження посадовця, який відповідатиме за євроінтеграцію та реформи, має визначити закон, має діяти принцип верховенства права.

20 березня 2015 р. з пропозицією запровадити посаду віце-прем’єра з євроінтеграції до Президента й Прем’єр-міністра звернувся ряд громадських організацій. Звернення підписали Інститут євроатлантичного партнерства, представники Реанімаційного пакета реформ та інформаційної кампанії «Сильніші разом!». Представники цих організацій разом з експертами-євроінтеграторами виробили критерії, за якими провели громадський відбір кандидатів на посаду віце-прем’єра з євроінтеграції. Серед ключових вимог, яким має відповідати ефективний віце-прем’єр з євроінтеграції, організатори зазначають, зокрема, наявність ґрунтовних профільних знань, розуміння пріоритетів нової економічної та торговельної географії України, уміння вести діалог з інституціями ЄС на найвищому рівні тощо.

За результатами громадського відбору до списку претендентів на цю посаду були включені: в. о. президента Американської торговельної палати Т. Качка, заступник міністра закордонних справ з євроінтеграції О. Зеркаль, директор Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції у 2008–2010 рр. В. Трюхан, представник України при ЄС К. Єлісєєв та урядовий уповноважений з питань етнонаціональної політики Г. Друзенко.

Аналізуючи інформацію щодо пропозиції створити нацагентство з питань євроінтеграції, експерт з питань європейської інтеграції, директор Інституту євроатлантичного співробітництва О. Сушко зазначив, що в експертного та міжнародного середовища немає жодних переконливих аргументів, що Нацагентство може допомогти Україні на шляху до євроінтеграції. За словами фахівця, важливими для євроінтеграції є ресурси, повноваження, координація та політична воля, а віце-прем’єр – лише церемоніальна особа, яка сама по собі нічого не змінить.

Можливо, профільний «віце» зміг би на достатньому рівні координувати весь процес євроінтеграції, який наразі розпорошений між різними відомствами. Однак, повертаючи цю посаду втретє, варто більш продумано затверджувати набір повноважень і компетенцій, аби потенційний кандидат міг робити, а інколи навіть протискати необхідні євро реформи. Відкритим залишається питання створення в Україні окремого міністерства або нацагентства. У будь-якому випадку обрана установа повинна мати сильну інституційну потужність – розгалужену структуру, широкий набір повноважень – і тісно співпрацювати як з усіма профільними відомствами на центральному рівні, так і з регіональною та місцевою владою. Можливо, для ефективного європоступу відповідні структурні одиниці повинні існувати в усіх органах виконавчої влади – таким чином вибудується кадровий потенціал, потреба в якому з подальшим зближенням з Євросоюзом тільки зростатиме.

Але успішність будь-якої євроінтеграційної політики полягає не в твердженнях і деклараціях про європейський вибір, а в банальному слідуванні принципам та цілям цієї політики.

Європейський вибір України відкриває нові перспективи співробітництва з розвинутими країнами континенту, надає можливості економічного розвитку, зміцнення позицій України у світовій системі міжнародних відносин. Це – найкращий спосіб реалізації національних інтересів.

 

 Європейська інтеграція, яка закріплена серед стратегічних цілей у Конституції України, стоїть вище будь-яких політичних суперечок між українськими політиками.

Таке переконання у понеділок у Брюсселі під час виступу на круглому столі під егідою Фонду Маршалла висловив віцепрем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба, повідомляє кореспондент Укрінформу.

«Європейська інтеграція стоїть вище політики. Ми в Україні можемо мати жорсткі публічні дебати з опозицією, звинувачувати одне одного щодо темпу або змісту реформ, але ми єдині у тому, що стосується європейської інтеграції. У цьому питанні з опозицією ми не можемо мати суперечок», - зауважив Кулеба.

Він наголосив, що Україна незабаром оприлюднить масштабний інструмент моніторингу та аналізу виконання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом - онлайн-систему "Пульс Угоди".  За словами урядовця, єдина причина, чому це не зроблено досі, – бажання команди представити широкій публіці якісний продукт.

«Поки що зарано робити висновки (щодо роботи нової команди). У нас є намір прискорити реформи. Є повне бажання відремонтувати країну. Ми будемо дуже відкритими у наших розмовах з Європейським Союзом, і очікуємо такої ж відкритості від європейських партнерів. Якщо ми приймемо той простий факт, що ми є частиною одного цілого, ми зможемо вирішити та подолати будь-які проблеми», - переконаний Кулеба.

 Європейський Союз

Європейський Союз – економічний та політичний союз 27 європейських країн, метою якого є створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.
Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (European Coal and Steel Community), метою якого стало об’єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти (ЄС – European Communities).
Маастрихтська угода, яка була підписана 7 лютого 1992 р. створила нову структуру з трьома “опорами”, які мають як політичний, так і економічний характер. Це – Європейський Союз (ЄС).
Згідно з Маастрихтським Договором, ЄС базується на трьох стовпах:
1. Повноваження першого стовпа дуже широкі, а саме:
· спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг,
· митний союз,
· спільна торговельна політика,
· спільна сільськогосподарська політика та політика рибальства,
· спільна транспортна та енергетична політика,
· Європейський Соціальний Фонд,
· спільна політика з питань охорони навколишнього середовища,
· захист конкуренції,
· підтримка наукового та технологічного розвитку,
· охорона здоров’я та споживачів,
· цивільна оборона,
· туризм та спорт.
2. Другий стовп – це Спільна Зовнішня Політика та Політика Безпеки (СЗППБ). Її завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі. Цілі СЗППБ:
· охорона спільних цінностей, життєвих інтересів, незалежності та цілісності ЄС,
· зміцнення безпеки ЄС та його членів,
· збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки,
· підтримка міжнародної співпраці,
· розвиток та зміцнення демократії, а також легітимних урядів та поваги до прав людини та основних свобод.
3. Третій стовп – співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ. Визначаючи обов’язки країн-членів у межах третього стовпа, творці Договору про ЄС не включили до діяльності ЄС питання, пов’язані з утриманням громадського спокою та охорону внутрішньої безпеки. У рамках третього стовпа, ЄС зобов’язується:
· забезпечити громадянам ЄС високий рівень охорони з питань свобод, безпеки та юстиції,
· запобігати расизму і ксенофобії, а також боротися з цими явищами,
· запобігати організованій злочинності та боротися з нею,
· боротися з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та зловживаннями.

Хронологія розширення ЄС

2007 Шосте розширення ЄС (Болгарія, Румунія)
2004 П’яте розширення ЄС (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина)
2002 Завершений процес запровадження євро
1999 Починає діяти економічний та монетарний союз
1997 Підписана Амстердамська угода
1995 Четверте розширення (Австрія, Швеція, Фінляндія)
1992 Підписана Угода про Європейський Союз (Маастрихтська угода)
1989 Падіння Берлінської стіни
1986 Єдиний Європейський Акт
1986 Третє розширення (Іспанія і Португалія)
1981 Друге розширення (Греція)
1973 Перше розширення Європейського Співтовариства (Великобританія, Данія та Ірландія)
1957 Німеччиною, Францією, Італією та країнами Бенілюкс утворені Європейське Економічне Співтовариство та Євратом (Римська угода)
1951 Утворене Європейське співтовариство вугілля і сталі (Паризька угода)
1950 Декларація Шумана

Критерії вступу до ЄС

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:
· політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
· економічного: дійова ринкова економіка;
· “членського”: зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.
Так звані “копенгаґенські критерії” або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.
Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.


Загальна інформація

Територія – 31126 км2
Населення – 2015 тис. чол.

До складу Єврорегіону “Дністер” входять:
від України:
Вінницька область;
від Республіки Молдова:
Район Дондушень
Район Окниця
Район Гума
Район Сорока
Район Флорешть
Район Шолданешти

Відповідно до Статуту Єврорегіону “Дністер”:
Єврорегіон “Дністер” створюється як орган транскордонного співробітництва, як об’єднання місцевих органів влади адміністративно-територіальних одиниць України і Республіки Молдова, не є альтернативою місцевим адміністраціям, не створюється з метою утворення нової адміністрації, не діє проти інтересів національної держави, не діє як вищестояще юридична особа.

Основною метою створення та діяльності Єврорегіону “Дністер” є здійснення програм комплексного гармонізованого розвитку територій, прилеглих до річки Дністер
Для досягнення мети Сторони будуть співробітничати, у межах своєї компетенції, у реалізації наступних завдань:
організація, координація і поглиблення зв’язків в економіці, торгівлі, науці, освіті, культурі, туризмі та спорті;
здійснення спільних проектів з охорони навколишнього середовища, екологічного оздоровлення басейну річки Дністер;
реалізація спільних транскордонних інвестиційних проектів;
здійснення регіональних проектів (програм) з питань скорочення безробіття серед населення прикордонних районів допомогою підвищення економічного потенціалу;
організація контактів з відповідними міжнародними організаціями, фондами, інститутами, агентствами та іншими організаціями.

 

Ми твердо стали на шлях європейської та євроатлантичної інтеграції — Глава держави

Президент Петро Порошенко наголошує, що Україна впевнено рухається у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції.

«Ми твердо стали на шлях європейської та євроатлантичної інтеграції. І провідні зорі, які світять нам в дорозі — це зірки прапору Європейського Союзу. А компас України — це той, що намальований на емблемі НАТО. А з радянського минулого та російських народних казок ми дуже добре пам’ятаємо, як небезпечно озиратися назад», — сказав Глава держави під час виступу на 15-й щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) у Києві.

Петро Порошенко нагадав, що у роки початку ялтинських зустрічей Україна не мала чіткої позиції щодо цього напрямку. «П’ятнадцять років тому, коли друзі України вперше зібралися в Ялті, ми всі ще блукали лабіринтами багатовекторності, а нашу європейську та євроатлантичну перспективу здатні були бачити лише дуже-дуже далекозорі й дуже оптимістичні стратеги», — констатував він.

Згадав Глава держави і форум 2013 року, коли українці відчайдушно боролися за підписання Угоди про асоціацію, не уявляючи наскільки міцно тодішнє керівництво держави пов’язане московськими мотузками. «Ми до останнього не втрачали віру, не розуміли, що це було неможливо. Ми не змогли тоді запобігти найгіршому сценарію. А нав’язана Україні позаблоковість з точки зору забезпечення національної безпеки виявилася знаряддям ще більш нікчемним, ніж пріснопам’ятний Будапештський меморандум», — сказав Петро Порошенко.

«До речі, ми пригадуємо не лише Будапешт, але й Бухарест. З одного боку, саміт НАТО 2008 року ухвалив надзвичайно важливе для нас рішення, що двері Альянсу для України і для Грузії відкриті. А з іншого — Україні та Грузії, ми маємо відверто про це казати, не запропонували тоді план дій щодо членства», — додав Президент. Таку ситуацію він назвав «умиротворенням потенційного агресора», яке Росія сприйняла не як умиротворення, а як слабкість Заходу, як карт-бланш до застосування сили до будь-якого сусіда. «І того ж року, буквально через декілька тижнів після саміту, напала на Грузію. І для всіх тверезо мислячих політиків та експертів вже тоді мала стати очевидною і смертельна загроза для України», — підкреслив Петро Порошенко.

«Часом здавалось, що все було вирішено за нас і без нас. Україну віддали назад в імперію. Перетворили в колонію, і без нас розширився Європейський Союз. З іншого боку – формувався «русский мир», «російський світ», в лещата якого пхали Україну. І такою мала бути реальність поділеного континенту», — також зауважив він.

Але українці не змирилися з таким сценарієм і відстояли своє прагнення бути ближчими з ЄС, зазначив Президент. «Як сказано в Біблії, «дух дихає там, де хоче». І європейський дух, дух демократії, дух свободи охопив Україну, насамперед молодь, нове покоління, яка першою вийшла на Євромайдан. І історія твориться не там, де все вже вирішено політиками, а там де воля людей ламає часом плани політиків. І дерево історії проростає через накатаний асфальт. Саме так відбулося в нашій державі, в Україні в 2014 році», — констатував Глава держави.

 

Ми твердо підкреслюємо курс України на інтеграцію у ЄС і НАТО – Президент підписав Закон «Про національну безпеку України»

Президент Петро Порошенко підписав Закон «Про національну безпеку України». «Сьогодні ми беремо участь у підписанні цього історичного документу.  Я всім, перш за все, хочу подякувати за дуже активну роботу із підготовки цього Закону», - звернувся Президент до присутніх на підписанні Закону керівників силових структур.

«Це  важлива віха для реформування всієї країни, в першу чергу сектора оборони і безпеки. Головне – цим Законом ми твердо підкреслюємо курс України на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Ми підтверджуємо, що наша держава, український народ чітко визначився із своїм майбутнім – це майбутнє в родині народів вільного світу», - підкреслив Петро Порошенко.

«Я, як Президент і Верховний Головнокомандувач, беру на себе повну відповідальність за розробку, прийняття, підписання і за імплементацію зазначеного Закону. Я впевнений в тому, що на сьогоднішній день ці позиції будуть надзвичайно позитивні і для укріплення обороноздатності нашої держави, і для того, щоб і надалі зростала довіра між Україною і нашими стратегічними партнерами»,  - зазначив він.

Президент зауважив, що на сьогодні запланована його телефонна розмова з керівництвом США, міністром оброни Сполучених Штатів. Він також додав, що Україна вже зараз очікує на додаткову оборонну, фінансову допомогу з боку США.

 

 

Європейський Союз (ЄС) – це сім’я демократичних європейських країн, що спільно працюють задля миру та процвітання. Це – не держава, що має замінити існуючі держави, це більше, ніж будь-яка міжнародна організація. ЄС – дійсно унікальне явище. Держави – члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень, таким чином, щоб рішення щодо окремих спільних питань можна було демократично вирішувати на європейському рівні.
 
Спочатку ЄС складався з шести країн: Бельгії, Італії, Франції, Німеччини, Люксембургу та Нідерландів.

В 1973 році до ЄС приєдналися: Данія, Ірландія та Велика Британія.
В 1981 до ЄС приєдналась Греція.
В 1986 році до ЄС приєднались: Іспанія, Португалія.
В 1995 році до ЄС приєднались: Австрія, Фінляндія та Швеція.
В 2004 році до ЄС приєднались: Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина.
В 2007 – Болгарія та Румунія.
 
Країни - кандидати до вступу в ЄС: Албанія, Республіка Македонія,Туреччина, Хорватія

ЄС - це унікальне явище. Країни, що входять до складу ЄС (його країни-члени), лишаються незалежними суверенними державами, але, об'єднавши свою суверенність воєдино, вони отримали такий вплив, якого жодна з цих країн не могла б мати сама по собі.
На практиці об'єднання суверенності означає, що держави-члени ЄС доручають спільним установам, яких було створено саме цими державами, деяку частку своїх повноважень у прийнятті рішень для того, щоб рішення стосовно справ, які становлять спільний інтерес, могли прийматися демократично і на європейському рівні.

У процесі прийняття рішень ЄС задіяні три головних установи:

European Commission

(Європейська Комісія),
яка підтримує інтереси ЄС у цілому.

European Parliament (EP) (Європейський Парламент (ЄП), який представляє інтереси громадян ЄС і обирається безпосередньо ними;

Council of the European Union (Рада Європейського Союзу), яка представляє інтереси окремих країн-членів ЄС;

Цей «інституційний трикутник» розроблює політичні принципи і закони, що застосовуються по всьому ЄС. По суті, нові закони пропонує Комісія, але приймають їх Парламент і Рада. Потім Комісія і країни-члени ЄС реалізують їх, а Комісія забезпечує відповідне застосування цих законів.
Існують ще дві установи, які грають важливу роль: Court of Justice (Суд Європейського Союзу) захищає європейські правові норми, а Court of Auditors (Суд аудиторів) перевіряє фінансування заходів, що проводяться ЄС.

Повноваження та обов'язки цих установ визначаються договорами, які є основою всього, чим займається ЄС. Ці договори визначають правила й процедури, яких мають дотримуватися установи ЄС. Договори узгоджуються президентами і/або прем'єр-міністрами усіх країн-членів ЄС і підтверджуються парламентами цих країн.

Відповідно до Лісабонської угоди, ЄС набуває статусу юридичної особи. Таким чином, вперше ЄС, а не держави-члени, зможе схвалювати міжнародні договори, що означає зміцнення правового статусу ЄС та законодавчої влади його інституцій.

Також передбачається створення апарату дипломатичної служби Європейського Союзу для потреб реалізації функцій та завдань Високого представника. Така дипломатична служба функціонуватиме на принципі спільного використання ресурсів делегацій (представництв) Європейської Комісії та посольств держав-членів у третіх країнах.

Втім, вже на даному етапі, завдяки зусиллям Великої Британії  встановлено загальне обмеження повноважень ЄС у сфері зовнішньої політики та безпеки, згідно з яким положення міжнародних договорів ЄС у цій сфері не можуть мати пріоритет над національною компетенцією держав-членів ЄС у сфері зовнішньої політики та безпеки, або над дипломатичними представництвами цих держав в третіх країнах чи при міжнародних організаціях, передусім  ООН.

 
Інформацію про Європейський Союз можна отримати:

Міністерство закордонних справ України
www.mfa.gov.ua
 
Представництво Європейської Комісії в Україні
www.delukr.ec.europa.eu
 
Державний комітет телебачення та радіомовлення України
www.comin.kmu.gov.ua
www.ukraine-nato.gov.ua
 
Європейський простір
www.eu.prostir.ua

 

 

«Східне партнерство»
 
Ініціатива щодо підготовки пропозицій до посилення відносин Європейського Союзу із східними сусідами була виголошена Прем’єр-міністром Республіки Польща Д.Туском на засіданні Європейської Ради у березні 2008 року.
26 травня 2008 р. міністри закордонних справ Республіки Польща та Королівства Швеція передали на розгляд глав зовнішньополітичних відомств держав-членів ЄС спільний позиційний документ щодо концепції "Східного партнерства".
Польсько-шведські пропозиції були підтримані державами-членами на засіданні Європейської Ради 20 червня 2008 р., на виконання рішень якого Європейська Комісія 3 грудня 2008 р. представила Комунікацію “Східне партнерство”.
Довідка: країнами-учасницями ініціативи “Східне партнерство” визначено Азербайджан, Білорусію, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Розглядалося питання залучення в якості спостерігачів інших країн, зокрема Російської Федерації. Також прийнято рішення про можливість залучення третіх сторін до реалізації окремих проектів “Східного партнерства” в разі доцільності.
Серед основних положень Комунікації “Східне партнерство” можна виділити:
-  оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами, через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на посилені угоди нового формату;
-  створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів;
-   створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів;
-   лібералізацію візового режиму між ЄС та державами-партнерами з можливістю започаткування безвізового діалогу з країнами-партнерами за умови попередньої “ефективної імплементації” угод про спрощення оформлення віз  та реадмісію осіб;
-   зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії;
-  вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка соціально-економічного розвитку;
-   запровадження багатостороннього політичного діалогу між ЄС та країнами-партнерами в рамках саміту (раз на 2 роки), зустрічей на рівні міністрів закордонних справ (щорічно) та в рамках чотирьох тематичних платформ:
    1) демократія, належне управління та стабільність;
    2) економічна інтеграція та наближення;
    3) енергетична безпека;
    4) міжлюдські контакти;
-   ініціативи-флагмани “Східного партнерства”, які мають на практиці продемонструвати переваги нової концепції вже на перших етапах її імплементації, зокрема:
    1) розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами;
    2) створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу;
    3) розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання  відновлювальних енергоресурсів;
    4) подальший розвиток південного енергетичного коридору;
    5) посилення взаємодії у контексті попередження, підготовки та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.
 

Висновками Європейської Ради від 19-20 березня 2009 р. схвалено зазначену Комунікацію Європейської Комісії і затверджено відповідну зовнішньополітичну ініціативу “Східне партнерство”. На додаток до висновків схвалено Декларацію Європейської Ради.
Слід також відзначити, що “Східне партнерство” з самого початку опрацювання перебуває в умовах обмеженості коштів, наявних для фінансування його проектів до завершення нинішньої фінансової перспективи ЄС (до 2013 року).
Декларацією від 19-20 березня 2009 р. передбачено виділення 600 млн. євро на реалізацію цілей «Східного партнерства», однак чітко не визначено джерела фінансування цих обсягів.
Враховуючи деякі амбітні проекти, які передбачає “Східне партнерство”, очевидно, що ефективність його подальшої реалізації буде залежати від донорських коштів, які вдасться спрямувати на додаток до фінансування з бюджету ЄС, а також позитивного вирішення питання щодо усунення у майбутньому дисбалансу між фінансуванням “південного” та “східноєвропейського” вимірів зовнішньої політики ЄС.
7 травня 2009 р. відбувся установчий саміт нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС “Східне партнерство”, за результатами якого було прийнято Спільну заяву. Згідно зі спільною заявою, “Східне партнерство” розвиватиметься на основі та буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів (вихідна позиція України).
Другий Саміт «Східного партнерства» заплановано провести у травні 2011 р. у м. Будапешті.
24 травня 2010 р. у м. Сопоті (Польща) відбулася перша неформальна зустріч міністрів закордонних справ держав-учасниць «Східного парнерства». 
У червні 2009 р. було проведено перші установчі засідання всіх 4-х тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і правила процедури їх діяльності, розглянуто основні цілі та презентовано окремі ініціативи-флагмани.
У жовтні-листопаді 2009 р. пройшли другі засідання тематичних платформ, за результатами яких схвалено їх основні цілі та Робочі програми на 2009-2011 рр. Крім того, погоджено концепції ініціатив-флагманів “Інтегроване управління кордонами” та “Попередження, готовність та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф”.
8 грудня 2009 р. у м. Брюсселі проведено щорічну зустріч міністрів закордонних справ держав-членів ЄС та країн-партнерів ініціативи ЄС „Східне партнерство”. Визначено українських координаторів діяльності відповідних тематичних платформ “Східного партнерства”:
Мін’юст – платформа № 1 “Демократія, належне врядування та стабільність”;
Мінекономіки – платформа № 2 “Економічна інтеграція та наближення до політик ЄС”;
Мінпаливенерго – платформа № 3 “Енергетична безпека”;
Бюро європейської інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів – платформа № 4 “Міжлюдські контакти”.
МЗС здійснює загальну координацію реалізації ініціативи.
Протягом квітня-травня 2010 р. у м. Брюсселі відбулися треті засідання тематичних платформ.
Протягом жовтня-листопада 2010 р. у м. Брюсселі відбулися чергові засідання тематичних платформ.
13 грудня 2010 р. у м. Брюсселі відбулась чергова щорічна зустріч міністрів закордонних справ держав-учасниць «Східного партнерства».
На даний момент Україною у рамках “Східного партнерства” започатковано співробітництво з:
·          Литвою і Білоруссю
У лютому та листопаді 2009 р. відбулось дві зустрічі Міністрів закордонних справ України, Литви та Білорусі з обговорення перспектив тристоронньої взаємодії у рамках Східного партнерства.
Під час зустрічі міністрів закордонних справ трьох держав 22 листопада 2009 р. у м. Києві схвалено перелік сфер можливої тристоронньої співпраці в рамках “Східного партнерства” та домовлено сприяти налагодженню безпосередніх контактів між профільними міністерствами та відомствами трьох держав для подальшої розробки конкретних проектів відповідними робочими групами.
 
30 жовтня 2009 р. в м. Києві відбулися українсько-білоруські консультації з питань взаємодії в рамках ініціативи ЄС “Східне партнерство”, за результатами яких домовлено про підготовку двох спільних документів (по лінії прикордонних та митних служб), що міститимуть узгоджені підходи України та Білорусі до можливих проектів в рамках ініціативи-флагмана “Інтегроване управління кордонами”.
Сторони також узгодили текст Меморандуму між МЗС України та МЗС Республіки Білорусь про взаємодію у реалізації взаємовигідних проектів в рамках ініціативи ЄС “Східне партнерство”, який підписано 5 листопада
2009 року
. Цей документ підтверджує спільний інтерес країн до співробітництва у рамках ініціативи-флагмана «Інтегроване управління кордонами».
До уваги ЄС передано українсько-білоруську проектну пропозицію щодо проекту із запровадження системи інтегрованого управління кордонами на спільному кордоні.
26 листопада 2009 р. у Києві відбулися тристоронні експертні консультації з питань взаємодії у сфері історико-культурної спадщини в рамках “Східного партнерства”.
Головним проектом запропоновано визначити запровадження системної програми стажування українських державних службовців в органах влади Литви з метою підвищення їх спроможностей у виконанні завдань у сфері європейської інтеграції.
Протягом липня – серпня 2010 р. профільними міністерствами та відомствами України опрацьовано передані Литовською Стороною пропозиції щодо створення електронної системи попереднього обміну інформацією між митними органами України і Білорусі та проведення циклу семінарів з енергетичної тематики. Пріоритетність подальшого просування саме цих проектів підтверджено за результатами чергової зустрічі глав зовнішньополітичних відомств трьох держав 8 вересня 2010 р. у м. Мінську.
·          Польщею
Під час другого засідання тематичної платформи №1 (7 жовтня 2009 р.) Польська Сторона презентувала проект рамкової програми «Розбудова цілісної системи та зменшення корупції», яким планується охопити усі пріоритети співробітництва у цій сфері.
Експертні консультації з питань взаємодії в рамках “Східного партнерства” із залученням профільних міністерств і відомств проведено 17 грудня 2009 р. у м. Києві. За їх підсумками домовлено сприяти налагодженню безпосередніх контактів між представниками профільних органів влади України та Польщі для подальшого предметного обговорення можливостей започаткування конкретних проектів. 
·          Словаччина
31 березня 2010 р. МЗС України передало на розгляд Словацької Сторони перелік запитань, підготовлених за підсумками опрацювання заінтересованими органами виконавчої влади України документа “Внесок Словаччини у “Східне партнерство” та інформувало про готовність обговорити їх у ході двосторонніх експертних консультацій.

Угода про асоціацію
 
Амбіції ЄС та України щодо посилення відносин один з одним створили можливість вийти за межі співпраці й сягнути поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва. Таким чином, у березні 2007 року почалися перемовини щодо нової Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що має замінити попередню УПС. У зв'язку з приєднанням України до Світової організації торгівлі у травні 2008 року, нова угода також передбачає створення глибокої та всеосяжної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Під час проведення паризького Саміту Україна–ЄС (вересень 2008 р.) досягнуто рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію.
18 лютого 2008 року колишній Комісар ЄС Пітер Мендельсон і Президент України Віктор Ющенко розпочали переговори стосовно укладення Угоди про зону вільної торгівлі між ЄС та Україною (УВТ). Переговори розпочалися після завершення процесу вступу України до СОТ 5 лютого 2008 року (Україна формально стала членом СОТ 16 травня 2008 року).
УВТ стане невід'ємною частиною майбутньої Угоди про асоціацію. УВТ є частиною ширшої політики ЄС, спрямованої на встановлення стабільних і сприятливих сусідських стосунків шляхом зміцнення економічних зв'язків. УВТ між Україною та ЄС має стати першим документом нового типу «глибоких та всеохоплюючих» торговельних угод. Вона охоплюватиме широкий спектр пов'язаних із торгівлею питань («всеохоплююча угода»), а її метою стане усунення перепон для торгівлі, що виникають «поза кордонами» держав, шляхом нормативно-правового наближення, таким чином частково відкриваючи, розширюючи внутрішній ринок ЄС для України («глибока угода»).
На даному етапі переговорного процесу щодо ЗВТ Сторонами обговорюється змістовне наповнення відповідних положень щодо її створення на основі проектів документів, узгоджених за результатами попередніх раундів.
Загалом у 2007-2010 рр. відбулося 17 раундів переговорів щодо Угоди про асоціацію, 14 раундів переговорів щодо створення зони вільної торгівлі, 11 засідань робочої Групи з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу.
Оскільки перемовини з приводу Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та її ратифікація потребуватимуть кількох років до вступу в дію повної Угоди, сторони вирішили прийняти Порядок денний асоціації Україна-ЄС.
Порядок денний асоціації замінює попередній План дій Україна-ЄС і є новим інструментом, який готуватиме до вступу в силу Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а також полегшуватиме набуття чинності цього документу, перемовини про який нині тривають.
Порядок денний асоціації було ухвалено 23 листопада 2009 року на засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС. Він визначає ключові пріоритети реформ, яким Україна має приділити увагу протягом наступних років задля можливості повною мірою скористатися можливостями інтенсифікованої співпраці та поліпшеного доступу до ринків, передбачених новою Угодою про асоціацію між Україною та ЄС.
Порядок денний асоціації передбачає створення Спільного комітету на рівні старших посадових осіб для здійснення огляду поступу в реалізації пріоритетів у процесі реформ, визначених у документі, та періодично подавати нову інформацію щодо нього. Спільний комітет регулярно представлятиме свої доповіді Раді з питань співробітництва Україна-ЄС (у 2010 році проведено 1 засідання (26.01.2010) та 2 відеоконференції КСПО (14.04.2010 та 23.09.2010).

Програми прикордонного співробітництва
Європейського інструменту сусідства та партнерства 2007 - 2013 років
 
У рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства 2007 – 2013 років (ЄІСП) окремо виділяються програми прикордонного співробітництва, які передбачають співробітництво на регіональному рівні між країнами-партнерами ЄІСП та країнами-членами ЄС, як по сухопутних кордонах, так і в рамках морських басейнів. Особливістю цих програм є відсутність при їх впроваджені щорічних програм дій. Натомість, країни-учасниці кожної із програм розробляють Спільну операційну програму на весь термін впровадження Європейського інструменту сусідства та партнерства.   
Загальний бюджет компоненту прикордонного співробітництва ЄІСП складатиме близько 1,1 млрд. євро (складатиметься із внесків фондів ЄІСП та Європейського фонду регіонального розвитку).
Відповідно до затверджених Європейською Комісією Стратегії прикордонного співробітництва 2007-2013 рр. та Індикативної програми 2007-2010 рр. з прикордонного співробітництва ЄІСП Україна бере участь у наступних програмах :
·   “Україна – Польща – Білорусь”; індикативний бюджет Програми – 186,201 млн. євро
·   “Україна – Угорщина – Словаччина – Румунія”; індикативний бюджет Програми – 68,638 млн. євро
·   ”Україна – Румунія – Республіка Молдова”; індикативний бюджет Програми –  126,718 млн. євро
·   “Басейн Чорного моря”; індикативний бюджет Програми – 17,306 млн. євро
24 грудня 2009 року Міністром економіки України були підписані угоди про фінансування ППС ЄІСП 2007-2013 рр. “Україна – Польща – Білорусь”, “Україна – Угорщина – Словаччина – Румунія”, “Україна – Румунія – Молдова” та “Басейн Чорного моря”.
Підготовка та реалізація проектів у рамках програм прикордонного співробітництва ЄІСП регламентується «Порядком підготовки та реалізації проектів програм прикордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства та партнерства» (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.2010 №1111)
 
1) Програма прикордонного співробітництва “Басейн Чорного моря”
Проекти Програми будуть реалізовуватись за наступними пріоритетами:
1. Сприяння соціальному та економічному розвитку в прикордонних регіонах;
2. Спільна співпраця з метою вирішення спільних проблем;
3. Підтримка культурних та освітніх мереж з метою створення загального культурного середовища в басейні Чорного моря. 
Партнерами за Програмою є Вірменія, Азербайджан (не підписано угоду про фінансування), Болгарія, Греція, Грузія, Румунія, Молдова, Росія (не підписано угоду про фінансування), Туреччина, Україна.
Програма розповсюджується на такі регіони України: АР Крим, м. Севастополь, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька та Донецька області.
За погодженням Сторін Спільний орган управління програмою знаходиться в Румунії, функції якого виконує Міністерство регіонального розвитку та туризму Румунії.
Інформаційні пункти програми створено у містах Одеса (тел.: (48) 718-94-55, 718-93-17) та Запоріжжя (тел.: (61) 224-70-37, 224-66-63).
Правила та процедури щодо участі в Програмі розміщуються на офіційному  сайті – www.blacksea-cbc.net
 
 
2) Програма прикордонного співробітництва “Україна – Польща – Білорусь”
Проекти в рамках програми будуть реалізовуватись за наступними пріоритетами:
1.  Підвищення конкурентоздатності прикордонних територій
2.  Покращення якості життя
3.  Інституційна співпраця та підтримка ініціатив місцевих громад
Програма розповсюджується на такі регіони України: Волинська, Закарпатська, Львівська області – в якості основних регіонів; Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська області – в якості додаткових регіонів.
Партнерами за програмою погоджено, що Спільний орган управління знаходиться в Республіці Польща і його функції виконує Міністерство регіонального розвитку Республіки Польща.
Правила та процедури щодо участі в Програмі розміщуються на офіційному  сайті – http://www.pl-by-ua.eu
 
3) Програма прикордонного співробітництва “Україна – Угорщина – Словаччина – Румунія”
Проекти в рамках програми будуть реалізовуватись за наступними пріоритетами:
1. Економічний та соціальний розвиток
2. Покращення стану навколишнього середовища
3. Покращення ефективності кордонів
4. Підтримка співробітництва „люди-людям”
Програма розповсюджується на такі регіони України: Закарпатська, Івано-Франківська області – в якості основних регіонів, Чернівецька область (в якості додаткового регіону).
Партнерами за Програмою погоджено, що Спільний орган управління  розташовано в Угорщині.
Правила та процедури щодо участі в Програмі розміщуються на офіційному  сайті http://www.huskroua-cbc.net
 
4) Програма прикордонного співробітництва “Україна – Румунія – Республіка Молдова”
Проекти за програмою будуть реалізовуватись за наступними пріоритетами:
1. Конкурентоспроможна економіка в прикордонних регіонах
2. Проблемні питання в сфері навколишнього середовища та попередження надзвичайних ситуацій
3. Міжлюдське співробітництво
Програма розповсюджується на такі регіони України: Одеська та Чернівецька області – в якості основних регіонів, Вінницька, Івано-Франківська, Тернопільська (12 районів, що наближені до кордонів із Румунією та Молдовою) та Хмельницька області (10 відповідних районів) – у якості додаткових регіонів.
Спільний орган управління знаходиться в Румунії, функції якого виконує Міністерство регіонального розвитку та житлового будівництва Румунії.
Правила та процедури щодо участі в Програмі розміщуються на офіційному  сайті http://www.ro-ua-md.net

 

 Європейський Союз – економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами в 1951 та 1958 роках відповідно. В сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993. Станом на 2016 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як свою національну валюту.

Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, «Великій Сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництві його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав. Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель. 

Мета ЄС

Створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства. Відповідно до п.1 ст. 3 Лісабонського договору мета Союзу – підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів. В той же час у ст. 2 цього договору зазначено, що Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. 

Історія

9 травня 1950 рік вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини, а також недопущення між ними війни у майбутньому.

18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак ані ЄОС, ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. 

Римські договори (1957-1992)

На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті – створення спільного ринку. Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори». 8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС.

1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку, запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. 

Маастрихтський договір (1992 – дотепер)

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (інша назва - Маастрихтський договір). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:

• «перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»);

• «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

• «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграв вступ у силу Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.

1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.

17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції. В жовтні 2005 ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів. У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі». 1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія.

Країни-члени ЄС – 28

  •  

  •  Австрія
  •  

  •  Бельгія
  •  

  •  Болгарія
  •  

  •  Велика Британія
  •  

  •  Греція
  •  

  •  Данія
  •  

  •  Естонія
  •  

  •  Ірландія
  •  

  •  Іспанія
  •  

  •  Італія
  •  

  •  Кіпр
  •  

  •  Латвія
  •  

  •  Литва
  •  

  •  Люксембург
  •  

  •  Мальта
  •  

  •  Нідерланди
  •  

  •  Німеччина
  •  

  •  Польща
  •  

  •  Португалія
  •  

  •  Румунія
  •  

  •  Словаччина
  •  

  •  Словенія
  •  

  •  Угорщина
  •  

  •  Фінляндія
  •  

  •  Франція
  •  

  •  Хорватія
  •  

  •  Чехія
  •  

  •  Швеція

Політика. Основні інститути влади

ЄС діє через систему наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів. Інституціями ЄС є: Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський суд аудиторів та Європейський центральний банк. 

Європейська Комісія

Європейська Комісія – виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на 5 років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат. 

Європейський Парламент

Європейський Парламент – зібрання з 751 депутата, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на 2,5 роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) Рада міністрів – основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі. В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування. 

Європейська Рада

Європейська Рада – регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС. 

Європейський Суд

Суд Європейського Союзу – судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності: між державами-членами ЄС; між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичними особами. Суд аудиторів Європейський суд аудиторів – орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

 Європейський Омбудсмен

Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС. 

Фінансові структури Європейський центральний банк (ECB)

• визначає валютну політику країн ЄС;

• встановлює ключові процентні ставки;

• управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;

• має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський інвестиційний банк (EIB)

Європейський інвестиційний банк – орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес. 

Консультативні органи

Економічний і соціальний комітет Економічний і соціальний комітет – консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонів

Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків 

Закордонна політика

В грудні 2007 року, Лісабонською угодою була нова пасада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки». Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

• проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;

• вносить пропозиції щодо її розвитку;

• головує в Раді закордонних справ;

• є одним з віце-президентів Комісії;

• забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;

• несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;

• представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;

• веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

Гуманітарна допомога

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі. У 1992 році був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. 

Культура. Мови

Серед багатьох мов та діалектів, ЄС має 24 офіційні і робочі мови: болгарська, хорватська, чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латиська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська та шведська. Подальше розширення. Вимоги до країн-кандидатів для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії – критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський Союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Додаткову інформацію про Європейський Союз можна знайти за посиланнями:
Міністерство закордонних справ України

http://mfa.gov.ua/ua

Представництво Європейського Союзу в Україні

http://eeas.europa.eu

Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії

http://ukraine-eu.mfa.gov.ua

Євроінтеграційний портал

https://eu-ua.org

 

                                                                 

                                                                           ПАМ’ЯТКА-ІНСТРУКЦІЯ

для осіб, які бажають виїхати з України за правилами безвізового режиму

1.    Безвіз поширюється лише на власників біометричних! паспортів.

2.    Передбачає короткотермінове! перебування в 30 європейських країнах до 90 днів протягом 180 днів.

При перетині кордону слід мати при собі документи, які підтверджують: мету поїздки, наявність місця проживання/бронювання готелю, достатніх фінансових засобів (не менше 50 євро на добу), зворотний квиток, поліс медстрахування.

3.    На триваліший час перебування в ЄС - необхідно оформити візу.

4.    Безвіз не означає права на оформлення дозволів на проживання, працевлаштування або навчання в ЄС.

5.    Порушення терміну перебування в ЄС тягне за собою подальшу заборону в’їзду.

 

«Подорожуємо по безвізу: запитання – відповідь» (інформаційний довідник)

Усі рішення схвалені. Коли очікувати запровадження ЄС безвізового режиму для України?

Рішення про запровадження безвізового режиму буде опубліковано та набере чинності через 20 днів після публікації в «Офіційному журналі ЄС» (цей час є об’єктивно необхідним для повідомлення прикордонних служб держав-членів ЄС про запровадження безвізового режиму поїздок громадян України).

Якими будуть умови безвізового режиму для громадян України?

Після запровадження безвізового режиму громадяни України зможуть подорожувати до держав-учасниць Шенгенської угоди без необхідності отримання в’їзної візи держави призначення.

Безвізовий режим дозволятиме короткотермінове перебування в державах-членах ЄС (за виключенням Великобританії та Ірландії) та інших державах-учасницях Шенгенської угоди до 90 днів протягом 180 днів.

Перевірити сукупний строк перебування особи в ЄС можна за наступним посиланням:

http://ec.europa.eu/dgs/home-affairs/what-we-do/policies/borders-and-visas/border-crossing/schengen_calculator_en.html?lang=en

У разі, якщо особі необхідно перебувати в ЄС триваліший час, їй необхідно буде оформити візу.

Безвізовий режим також не означатиме права на проживання чи на працевлаштування в ЄС.

Якщо мені необхідно перебувати довше, ніж 90 днів.

Перевищення дозволеного строку перебування може стати причиною відмови у в’їзді до держав-учасниць Шенгенської угоди у майбутньому.

Відтак, якщо про те, що сукупний строк Вашого перебування може перевищити 90 днів протягом 180 днів, стало відомо до початку поїздки, Вам необхідно якнайшвидше звернутися до консульської установи держави призначення з метою отримання консультації та, залежно від випадку, оформлення візи необхідного типу.

Якщо про ризик перевищення дозволеного строку стало відомо після початку подорожі, Вам необхідно невідкладно звернутися до міграційних органів влади держави перебування для отримання консультації та врегулювання Вашого міграційного статусу.

У виключних випадках термін перебування може бути подовжено, наприклад, у разі необхідності термінового лікування, стихійного лиха, виникнення інших непереборних обставин.

Що потрібно для того, щоб скористатись правом безвізових поїздок до Шенгенської зони?

Для того, щоб скористатись правом безвізових поїздок до Шенгенської зони, потрібно оформити закордонний біометричний паспорт (http://dmsu.gov.ua/posluhy/dokumenti-dlya-vijizdu-za-kordon).

Крім цього, також необхідно мати під час кожної подорожі документи, які підтверджують мету поїздки, місце проживання, наявність достатніх фінансових засобів на весь час перебування і намір повернутися до місця проживання.

Громадяни, які мають дійсний закордонний паспорт старого зразка (не біометричний) також можуть в’їжджати на територію ЄС за наявності шенгенської візи.

Які громадяни України зможуть без віз відвідувати країни ЄС?

Усі, окрім тих, хто:

-  перебуває у списку осіб, що становлять загрозу суспільному порядку, суспільному здоров’ю чи внутрішній безпеці;

 - перебуває в списку осіб, в’їзд яких, хоча б в одній країні ЄС, заборонений;

 - осуджений в будь-якій країні-члені Шенгенської зони або ЄС за злочини, які передбачають кримінальне покарання у вигляді позбавлення свободи строком мінімум в один рік;

-  є об’єктом рішення про видворення з країни, яке приймається, зокрема, у випадках нелегального перебування;

 - по яких є докази участі в злочинній діяльності чи явні докази наявності умислу приймати участь в подібній діяльності;

 - не мають усіх необхідних документів.

Чи мають право прикордонні служби держав-членів ЄС вимагати додаткові документи?

Під час в’їзду до Шенгенського простору громадянину України потрібно буде мати документи, які підтверджують мету поїздки, місце проживання, наявність достатніх фінансових засобів на цей термін перебування і намір повернутися до місця постійного проживання.

Крім цього, громадянам необхідно буде придбати поліс медичного страхування та страхування цивільної відповідальності власника транспортного засобу – у разі подорожі автомобілем.

Чи надаватиме безвізовий режим право на роботу, навчання тощо?

Новий порядок поїздок надаватиме право на безвізовий в’їзд лише з приватною метою: туризм, відвідання родичів, пошук бізнес партнерів, відвідання семінарів, конференцій тощо.

Безвізовий режим не надаватиме права на господарську, комерційну діяльність, працевлаштування, роботу за контрактом і т.п.

У мене є сумніви, чи потрібна мені віза. Що робити?

Якщо є сумніви, чи потрібна віза у Вашому особистому випадку, радимо перед поїздкою проконсультуватися з консульською посадовою особи держави, до якої Ви маєте намір подорожувати.

Чибуде шенгенська віза (багаторічна) дійсна для в’їзду до ЄС після запровадження безвізового режиму з Україною?

Так, громадяни, які мають дійсні шенгенські візи, зможуть в’їжджати на територію ЄС протягом усього строку їхньої дії.

До яких країн українські громадяни зможуть в’їжджати без віз після запровадження безвізового режиму з Євросоюзом?

Після запровадження безвізового режиму громадяни України зможуть в’їжджати без віз до усіх держав-членів ЄС (за винятком Великобританії та Ірландії), а також до 4 держав-асоційованих учасниць Шенгенської угоди: Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії.

Отже, отримання візи не вимагатиметься під час поїздок до таких держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Іспанія, Італія, Республіка Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція.

Чи зможуть громадяни з паспортами старого зразка (не біометричними) в’їжджати до Шегенської зони після запровадження безвізового режиму?

Громадяни, які мають дійсну шенгенську візу та дійсний закордонний паспорт старого зразка, також можуть в’їжджати на територію ЄС.

Чи матимуть право здійснювати подорожі до Європи без віз громадяни України, які постійно проживають на території тимчасово окупованих АР Крим та ОРДЛО?

Громадяни України, які постійно проживають на територіях тимчасово окупованих АР Крим та ОРДЛО, як і решта громадян України матимуть право користуватися перевагами безвізового режиму з ЄС на загальних умовах, оформивши біометричний паспорт України та дотримуючись інших відповідних вимог для безвізових подорожей.

Що потрібно для здійснення подорожі з дитиною?

Кожна особа, включаючи дітей незалежно від віку, повинна мати окремий паспорт.

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Відтак, залежно від кожного особистого випадку, можуть знадобитися додаткові документи – свідоцтво про народження, згода обох або одного з батьків, свідоцтво про смерть, рішення суду про позбавлення батьківських прав, визнання особи безвісти відсутньою або померлою тощо.

Чи діятиме надалі Угода між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз після запровадження безвізового режиму?

Так, Угода між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз застосовуватиметься і після запровадження безвізового режиму, зокрема щодо оформлення віз особам, які користуватимуться паспортами старого зразка.

Чи припинять своє існування угоди про малий прикордонний рух між Україною та сусідніми країнами після запровадження безвізового режиму?

Запровадження безвізового режиму для короткотермінових поїздок громадян України не матиме впливу на порядок поїздок громадян України, який застосовується в рамках угод про малий прикордонний рух.

Угоди про малий прикордонний рух, укладені з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, застосовуватимуться і надалі.

Що дасть українським громадянам запровадження ЄС безвізового режиму?

Позитивні зміни для українських громадян після запровадження безвізового режиму для короткострокових поїздок (до 90 днів протягом 6 місяців) до Шенгенської зони, за наявності «біометричного» паспорта:

 Забезпечить мобільність та знищить «лінію розподілу» між Україною та ЄС, яка наразі створена завдяки складним процедурам оформлення віз.

 Сприятиме розвитку ділових контактів, необхідних для ефективного функціонування поглибленої та всеоохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС, а також співробітництву в економічній, політичній, науковій, культурно-гуманітарній та інших сферах.

 Сприятиме подальшій успішній інтеграції України в європейське співтовариство. Дасть змогу побачити на власні очі, що насправді являє собою Європа, якими є європейські принципи і цінності, а також переконатися у моделі соціального устрою, за якою має розвиватися Україна.

Як запровадження ЄС безвізового режиму для України сприятиме подальшій візовій лібералізації з іншими країнами?

Запровадження ЄС безвізового режиму для України свідчитиме про високу довіру держав-членів та інституцій ЄС до рівня безпеки документів, управління кордоном, запобігання нелегальній міграції, боротьбі з організованою злочинністю та забезпечення прав та свобод людини в Україні. Це безумовний позитивний сигнал та аргумент для проведення переговорів про запровадження іншими країнами безвізового режиму для українських громадян.

Додаткову інформацію про запровадження безвізового режиму для України можна знайти за посиланнями:

Відкрий Європу

https://openeurope.in.ua/

Європа без бар’єрів

https://europewb.org.ua/